Головна » 2013 » Грудень » 18 » Дотягнутися до далекої зірки
12:01
Дотягнутися до далекої зірки

Якби гримувальні кімнати у Кримському академічному українському музичному театрі виділялися для артистів так, як у Кремлівському палаці - за значущістю в мистецтві та популярністю в глядачів, то під номером один, безперечно, займав би Валерій Карпов. Його навіть у сузір’ї блискучих і талановитих майстрів кримської сцени вирізняє виразна виконавська техніка, володіння прийомами яскравої театральності. Це підтверджують і нагороди та звання. У 1995 році В. Карпову присвоєно звання заслуженого, а в 2006-у — народного артиста України. Він — двічі лауреат Премії Автономної Республіки Крим: у 1996 та 2004 роках. У 2008 році нагороджений відзнакою АРК «За вірність обов’язку», а в 2009-у — орденом «За заслуги» третього ступеня.

Валерій Карпов — актор надзвичайно широкого діапазону, однаково талановито працює в жанрі класичної трагедії, оперети і мюзиклу, виконуючи різнохарактерні ролі від ліричних і комедійних до трагедійних. Його гра відрізняється азартністю, пристрасністю, магією, наповнена іронією і посмішкою. Він досягає граничної точності в окресленні характерів і в той же час додає образам своїх героїв узагальнююче значення, будь то граф Рєзанов («Юнона і Авось» А. Вознесенського та О. Рибнікова), авантюрист Кречинський («Весілля Кречинського» О. Колкера) або одна з його кращих ролей за останні роки — цар Ірод («Ірод» І. Поклада та  О. Вратарьова).

Артист створив яскраві образи в спектаклях за творами українських авторів — Писаря («Майська ніч» М. Лисенка), Опанаса Івановича («Сорочинський ярмарок» О. Рябова), Голохвастова («За двома зайцями» М. Старицького) та інші.

Володіючи рідкісним за тембром і забарвленням баритоном, В. Карпов здійснює власну інтерпретацію багатьох творів пісенної класики, які тематично об’єднані в репертуарі театру в бенефіси «Золото ночей», «Гори, гори, моя зірка», «Карнавал любові». А 23 грудня 2013 року свій ювілейний 55-ий день народження він за артистичною традицією відзначить  на сцені, вийшовши до публіки з новим творчим вечором «Незабутнє...»

- Валерію Вікторовичу, як у вашому житті з’явилися музика і театр? - запитала я артиста напередодні його ювілейної дати.

- Любов до музики мені передалася від батька. Він своє життя  пов’язав з армією, авіацією, але в дитинстві у сибірському селі грав у народному театрі і хотів, щоб і я займався музикою. Коли мені було шість років, сусіди сказали йому одного разу: «Купіть своєму Валерці  фортепіано. Як вас немає вдома, він так співає!»

І незабаром додому привезли нове, чорне, вкрите лаком фортепіано. Воно так блищало! І почалося: всі ровесники грають у футбол, а я — гами. Так і пройшло все дитинство в музиці учнем Бердичівської музичної школи на Житомирщині. Потім було навчання в Житомирському музичному училищі по класу фортепіано.

Якось уже після служби в армії я подивився в Київському театрі оперети спектакль «Летучая мышь» Й. Штрауса. Розкішні декорації, незвичайне світло, чоловіки і жінки в перуках — це перше враження від сценічного дійства було таким захоплюючим, що я на два роки залишився в цьому театрі, ставши слухачем його студії. Встрибнув, можна сказати, в останній вагон поїзда, бо в студію, єдину цього профілю в колишньому Союзі, приймали до 25 років, а мені тоді вже виповнилося 23. Закінчив її і отримав диплом артиста-вокаліста театру музичної комедії. На цьому моя освіта закінчилася і  в 1984 році я прийшов на роботу в Кримський український музичний театр з його  людськими взаємовідносинами, формуванням професійних якостей, якими користуюся до цього часу. Згодом закінчив Київський національний університет культури і мистецтв. 

- Яка була ваша перша значна робота, з якої почалося сходження?

- Це була казка «Мал, да удал». За своїм амплуа героя я повинен був виконувати в ній іншу роль, однак режисер Володимир Аносов вперше апробував мене в гострохарактерній ролі хлопчика з пальчика. І вона просто перевернула мене самого та ставлення до мене в трупі. Я немов сам себе впіймав і з легкої руки режисера розширив власні акторські можливості.

- Які у вас критерії при створенні образів?

- Відомий російський театральний режисер, актор і викладач Костянтин Станіславський визначив головне завдання артиста: буди людиною. Я ж вважаю, що в роботі над будь-яким образом потрібно залишатися самим собою, мати громадянську світоглядну та особистісну позицію. А ще актор повинен бути самоіронічним.

- У скількох персонажів ви перевтілювалися на сцені і який з них улюблений?

- Зіграв більше ста ролей, а найулюбленіша — граф Боні з оперети «Сільва» І. Кальмана, бо вона довгограюча. Я її виконую на сцені шістнадцять років і за цей час перетворився з молодого артиста в професіонала. У ній є всі компоненти, якими повинен досконало володіти артист музичного жанру: драматична акторська гра, вокал, хореографічна пластика. Мій герой і розмовляє, співає, танцює.

- А яка ваша ще не зіграна роль?

- Краща роль. Вона не зіграна.

- З ким із партнерів вам більш за все комфортно і цікаво творчо працювати?

- Я двадцять дев’ять  років працюю в одному театрі, в який мене привіз мій перший режисер Володимир Аносов, і сподіваюся, що тут буду  й далі. Граю в спектаклях, які поставили режисери Володимир Косов, Сергій Сміян, Борис Мартинов, Юрій Федоров. Вокальні дуети зі мною виконують із співаючих артистів Лариса Соколова, Лідія Єгорочкіна, Неля Жук, моя дружина Лідія Карпова, Валерій Тюленєв і Валерій Лук’янов.

- Що для вас важливіше в творчості: театр чи сольний спів на естраді?

- Театр і акторство — це мірило всього, що є в мистецтві, найдосконаліша сходинка для вокалу. А пісня дає можливість артисту розширити творчий діапазон голосу, розкрити в ній свою душу. Мій улюблений пісенний жанр — романс. У ньому є все: вокальна майстерність, драматичний сюжет і високе почуття, яке називається любов’ю. Вона є головним лейтмотивом старовинних романсів «Очи черные», «Гори, гори, моя звезда», «Отцвели уж давно» і сучасних - «Белый конь», «Напрасные слова» та інших.

Я співаю більше сотні пісень і не виділяю з них   улюблених. Обираю для виконання ту, що зігріває душу. І якщо пісню правильно донести слухачу, то зникає грань часу, в який вона була створена. Головне — про що в ній йдеться. Це мій основний критерій при введенні в репертуар нового твору.

- Що вважаєте в своєму житті успіхом?

- У творчих людей є таке поняття, як натхнення. Воно до бездарностей не приходить, а лише як продукт праці. І це можна назвати успіхом, щастям. Однак оплески, квіти, шанувальники таланту супроводжують артиста недовго. Кожен вдалий проект породжує й муки:  що буде далі?  І тоді з’являється депресія. Приходить вона надовго, примушує думати, метатися і дозволяє зробити наступний крок. Саме так я здійснив свої кращі творчі роботи.

Депресія — це велика сила. Її потрібно розуміти і робити з неї висновки. Великі депресії виникали і в історії багатьох держав, після яких наступав великий стрибок у розвитку, бо йшов пошук. У нас в Україні він, правда, затягнувся. Для людей  мистецтва, що більше  від інших піддаються депресії і не всі справляються з нею, вона — як поштовх до творчості. Потрібно перебудовуватися, змінювати обличчя, сценічну маску і виходити до глядачів. Мені подобається наша публіка.

- Чи є у вас в житті ще щось, що захоплює так же, як театр, сцена?

- Немає. Є хобі: я люблю виїжджати на природу. Це мій найкращий друг. Артистів, людей мистецтва мало чим можна здивувати, бо в нашому середовищі є розкіш, популярність, богема. Мені заряд енергії і масу вражень дає  кримська природа, кращої від якої немає. Це райський куточок на землі. Я люблю дивитися на вогонь, на воду, як біжить через поріг потік невеликої річки. Під час його дзюрчання зникають усі негативні емоції. В такі хвилини згадується дитинство, коли тільки починали нагромаджуватися в пам’яті враження від пізнання навколишнього світу. З того часу люблю збирати гриби. Навіть тепер, у дорослому віці, мені таланить на них: ніхто стільки не знаходить, як я.

- На сцені ви часто граєте багатих людей з різних епох, ефектно і бездоганно одягнутих. А який ваш власний стиль в одязі?

- Любіть мистецтво в собі, - говорив К. Станіславський. Однак, на мою думку, не менш важливо любити й себе в мистецтві, бо як і в чому ти виходиш на сцену, таким тебе бачить і глядач. А це вже регулюється не лише театральною необхідністю, а й суспільними законами. Тому потрібно частіше дивитися на свою зовнішність в дзеркалі і бачити себе зсередини. І все ж  фраки, смокінги, галстуки для мене — лише в театрі. В житті я віддаю перевагу костюмам спортивного стилю, люблю кольори чорний і білий.

- В якому просторі та часі, по-вашому,  людина може бути по-справжньому щаслива? Як ви ставитеся до подій у суспільстві?

- Щоб образ, над яким працюєш у театрі, був яскравим,  придумується атмосфера, в якій він  існуватиме  і відбуватимуться сценічні дії. Найчастіше цей вигаданий світ — фантастичний. Однак актор повинен бути в ньому переконливим, відкритим і чесним, як у реальному житті.

Суспільство наше останнім часом стало дуже політизованим. Якщо раніше воно було занадто закритим, то мітингові пристрасті, що весь грудень вирують у столиці та регіонах країни, зробили   громадян політиками. А це неправильно. Кожен повинен займатися своєю справою і бути в ній професіоналом. Політикою ж повинні займатися політики, а нам необхідно пам’ятати передані від батьків і предків слова «віра, надія, любов», які розтоптані майданом.

- А ви з близькими людьми який?

- Життя артиста — як у циркового коня: голова в квітах, а спина — в милі. З одного боку — блиск і розкіш сцени в світлі софітів, а з другого — труд упереміж із розчаруваннями і багато текстів, для вивчення яких потрібно 25 годин у добу.

Вдома прагну бути домочадцем, не люблю гострих кутів. Кухнею, ринками і комунальними послугами займається дружина. Дочка Катя, актриса Кримського академічного театру ляльок, уже живе окремо.

- Що зараз для вас головне в житті?

- Можна все життя йти до якоїсь мети і зруйнувати її в один момент. Для мене зараз головне — втриматися на п’єдесталі, на який  зійшов. Ще до свого 50-річчя я підійшов у «всеозброєнні»: отримав звання, ордени, медалі. У мене все склалося і я вдячний за це долі.

- Де будете зустрічати Новий рік?

- Новий рік завжди зустрічаю в дорозі. Співаю в Ялті, Алушті чи в іншому місці Криму, де люди збираються за святковим столом біля ялинки. Бо який Новий рік без артиста і Діда Мороза? О 1-ій чи 2-ій годині ночі повертаюся додому.

- Що побажаєте собі і глядачам у Новому 2014 році?

- Бажаю собі витримки і терпимості, що є основними рисами слов’янського народу, бути послідовним у думках і вчинках. А глядачам скажу словами Дона Кіхота з спектаклю «Людина з Ламанчі»:

Мечтать, пусть обманет мечта,

Бороться, когда побежден,

Искать непосильные задачи

И жить до скончанья времен!

Валентина НАСТІНА

Категорія: Відомі люди Криму | Переглядів: 253 | Додав: vikcentr