Заслужений майстер народної творчості Української РСР, Заслужений художник Автономної Республіки Крим, Член національної Спілки художників України, Почесний член Спілки вчених Криму, Лауреат премії Асоціації національних спілок і общин народів Криму і Кримського республіканського фонду культури, Лауреат національної премії Автономної Республіки Крим... Це ще не всі звання, якими нагороджена вона – Віра Сергіївна Роїк. Це не всі досягнення. Ця невтомна жінка з 1952 року експонувала свої роботи на 207 персональних, групових, пересувних всесоюзних, республіканських і загальнокримських виставках.

В ній, крім прекрасної вишивальниці, ми побачили людину, що заполонює серця з першого погляду. Про неї написано багато, та ще не все сказано. Бо актуальність Віри Роїк і її робіт вічна. Кожне інтерв’ю з нею – це заряд енергії, що піднімає тебе над землею. Так, Віра Сергіївна вміє літати... у своїх вишивках і допомагає кожному навчитись цього. Її щирість, доброта, ласкавість, світлий розум і талант захоплюють по-справжньому. Вона – людина з великої букви, і в неї варто повчитися жити.

- Віро Сергіївно, скажіть, будь-ласка, коли Вас захопило вишивання?

- Ми – українці з Полтавщини. Любов до вишивання нам прищеплювали змалечку. Було так заведено, що маленька дівчинка пасе гусей і вже в руках тримає голку з ниткою.

Так і мене мама вчила вишивати ще з шести років. Я ж була непосидющою дитиною. Лазити по деревах, стріляти з рогатки чи лука, битися з хлопцями – це було моє. А тут сиди, рахуй кожну ниточку... Мене за це карали. Одного разу не взяли на пікнік у лісі, іншого – у кіно. Та я була затятою, ніщо не могло змусити мене сидіти на місці. Часто до нас у гості приїжджав Короленко. Ми називали його дідом Володею. Він брав мене на коліна, і в нас велася літературна бесіда: він цікавився тим, що я прочитала за цей час, радив, що читати (Шевченка, Гоголя, Лермонтова, Тургенєва.)

А одного разу тато сказав:

- Володимире Галактіоновичу, «не балуйте» доньку. Вона дуже ледаща – не хоче бути доброю хазяйкою, як мама. Я так любила Короленка – і раптом такий сором. Я не знала, куди себе подіти. Він повернув мою голову до себе і сказав:

- Віро, ти будеш гарною господинею. Я кивнула і вирвалася з його рук. Побігла в куток і довго плакала. Коли дід Володя поїхав, я підійшла до мами і сказала: «Мамо, я хочу вишити український костюм». І я його вишила.

- Хто був учителем маленької Віри?

- Мені допомагала мама. Для першого костюму вона зробила викройку сорочки, порізала канву, дала мені візерунок. Це були червоні троянди і чорні пелюстки. Вишивала я хрестиком. Мама вперше показала мені мережку, але куди там: для мене це було за складно. Я швидко вишила. Тоді попросила в мами шматок матерії на запаску. Вона мені відповіла:

- Ось на тобі «міліметрівку», сідай і сама придумай візерунок для запаски. Але запаска, дай Боже, якою вийшла: і коса, і крива. Зате моя! Потім я вишила пояс, а мама – корсетку.

- Що Вас надихало на створення візерунків?

- Спочатку я копіювала візерунки, але вони не зачіпали душу. Мама казала мені: «Кожен вид мистецтва має свої закони. Тобі треба поїздити різними регіонами: Полтавщиною, Харківщиною, Львівщиною, Вінниччиною, - і ознайомитись з їхніми орнаментами. А тоді можеш створювати щось своє». Коли я стала вчителькою рукоділля, отримала можливість їздити у відрядження. Подорожувала різними областями України. У музейних фондах вивчала старовинні вишивки. На основі цих досліджень я потрохи почала створювати свої орнаменти. Йшли роки. Знаючи орнаменти, техніки, люблячи свою справу, я впевнено простувала цим шляхом.

- Скажіть, будь-ласка, яка Ваша улюблена техніка вишивання?

- Улюблені техніки вишивання – полтавська гладь, рушникові шви і мережки. Останніх знаю не один десяток. Полюбляю вишивати гладдю-«качалочкою». Це техніка Поділля. Небайдужа до вишивок Львівщини. Там використовують переважно хрестик. Він прийшов до нас з Греції як емблема православної релігії. Тому, можна вважати, що Львівська область своєї техніки не має. Проте є чудові роботи майстрів Львівщини, а особливо Гуцульщини. Приїжджаючи у відрядження, я не можу намилуватися на вишивки лемків, гуцулів, бойків. Люблю техніку занизування: вона швидка, бо голка точно рухається туди-сюди, ніби човник у ткацькому верстаті. А, взагалі, я люблю вишивки усіх регіонів України.

- Що для Вас означає правильно виконана вишивка?

- Інколи зустрічаю на вулиці чоловіка у вишитій сорочці, або ж жінку – в блузі чи платті. Обов’язково піду за ними і буду милуватися або ж обурюватися, якщо вишивка виконана неграмотно. Ті вишивки грамотні, які зроблені у стилі одного регіону.

- Людей, які займаються вишиванням, сьогодні небагато. Чи має українська вишивка майбутнє? - Можу сміливо сказати, що мої учениці та люди, яким я давала уроки вдома, передали отримані знання своїм дочкам, внучкам. Одна навіть прищепила любов до цього декоративного виду мистецтва сину. Кожна вишивка – це спів душі народу, який виливається у червоно-чорні образи на полотні. Вона житиме вічно.

- Розкажіть, будь ласка, про своїх учениць.

- Я даю безкоштовні уроки і консультації усім бажаючим. А їх було чимало: навіть студенти з Панами і Куби. По переїзді у Крим я дала собі чесне слово, що посаджу зернята української народної вишивки на цій землі. І мені це вдалося.

А ще вишивкою захопилися мої внучка Аліна та правнучка Юля. За їхніми плечима вже два десятки виставок, як в Україні, так і за кордоном. Мене це дуже тішить.

- Ваші виставки проходять у різних країнах . Яке місто запам’яталось Вам найбільше?

- Зі своїми персональними виставками я була у Франції, Болгарії, Румунії, Польщі, Німеччині, Туреччині, трьох прибалтійських країнах, Молдові. Найгарнішим містом, не рахуючи свого рідного Києва, в який я закохана, вважаю Венецію. Також мені сподобались невелика старовинна республіка Сан-Маріно і Версаль у Парижі.

Я побувала, приблизно, у 200-х містах різних країн світу. Усі вони по-своєму неповторні.

- Віро Сергіївно, що б Ви порадили тим, хто не уявляє життя без голки і нитки, але боїться за своє здоров’я?

- Неправильна думка, ніби від вишивання псується зір. Мені вже незабаром виповниться 99-й років, а я й досі вишиваю по нитці в день без окулярів. Можливо, я добре бачу через те, що в молоді роки зберігала режим.

Перш за все це гарне денне освітлення. Тоді можна вишивати і до двох годин. Кожні 20 хвилин треба відкладати роботу і заплющувати очі, щоб відпочили. Крім цього, мама з трьох років робила нам примочки для очей з чаю. Він містить тонін, який укріплює зір.

- Ви читали твори багатьох класиків української і світової літератури. Кого з них любите найбільше?

- Ви нагадали мені про мого діда Онуфрія. Його навчив читати один офіцер, в якого той був денщиком. Познайомив його з творами Гоголя, Тургенєва, Гончаровського. Ні на павутинку не перебільшу, коли скажу, що дід знав, майже, всього «Кобзаря» напам’ять. Короленко, коли розмовляв з ним, міг запитати:

- Онуфрію Микитовичу, розкажіть мені таку-то сторінку або главу з «Кобзаря». Дідусь зразу ж починає цитувати. А той слухає і не знає, що сказати. Шевченка в нашій сім’ї любили усі. Я теж дуже його люблю і не лише як поета, а ще й як художника. У нього є прекрасні портрети. До війни я й сама була художницею, займалася живописом. Своїми творами пензля Шевченко полонив мене ще дівчинкою.

- Віро Сергіївно, дякуємо Вам за розмову. Ви як сонячний зайчик, який потрапляючи на обличчя, змушує усміхатись, потрапляючи в душу, полонить її добротою. Зустріч з Вами залишиться не лише на шпальтах газет, а й в наших душах. Дай Вам Бог здоров’я та дожити до вікового ювілею!