Головна » 2013 » Грудень » 5 » Австралійські свідчення про голодомор
11:07
Австралійські свідчення про голодомор
Божена Коваленко довгий час очолювала Союз Українок імені Лесі Українки (Нобл Парк, Мельбурн). Вона є авторкою кількох книжок. В Австралію потрапила після Другої світової війни.
- Я називаюсь Божена Радзієвська, по чоловікові - Коваленко. Народилась у 1923 році в Києві, на Жилянській вулиці. Мене назвали Бажана, але вже потім у Польщі мені виправили документ на ім’я Божена.
Мені було 10 років, а я вже знала, що то є голод. Всі знали. Брешуть, коли кажуть, що у місті не було голоду. Не тільки Київ, але й Харків, та й вся Україна голодувала. Хліб у Києві продавався на картки, їх отримували працюючі та їхні утриманці.
В нашій родині не було працюючого. Отже, ми не мали карток на хліб.
Мама нас навчила вишивати, і сама день і ніч вишивала. Рятували нас гречані крупи та лушпиння з бараболі, які матуся наша вимінювала на Галицькому (пізніше - Єврейському) базарі за вишивані й мережані скатерки, серветки, доріжки, над якими гнула спину день і ніч.
З крупи і картоплиння варила крупник для нас, дітей, ділилась харчами з тітками.
Наші тітки приходили з села до нас, коли одній чи другій удавалося добитися до Києва. Тож проривались через застави міліції, бо селян у Київ не пускали. Тітоньки розповідали жахливі вістки.
"Спецгрупи" знущалися над селянством, відбирали у господарів зерно. Комунари забирали все. Навіть те, що було призначене для посіву. Хто чинив спротив чи приховував, аби спасти дітей від смерті, того били й арештували, і не раз по них пропадав слід.
Родичі з села прибились до нас. То вони розповідали, що село вимирало, абсолютно вимирало. Дітвора бігла на поля збирали колоски, то й їх арештовували і забирали.
На все життя запам’ятала жахливі картини з 1930-х років: попухлих від голоду дітей і дорослих. Вони лежали на київських вулицях. Тих вулицях, що ближче до вокзалу. Кияни може й хотіли б дати їм щось поживне, але в нікого нічого не було. Селян до міста не пускали, але вони знаходили дорогу, час від часу якийсь прибивався.
Я бігла до школи № 50 кожного ранку, а попід мурами лежали мертві люди або вмираючі. Їздили київськими вулицями якісь люди кіньми з возами, брали тих мертвих, один на другого кидали і вивозили з міста. Не розбирали навіть - вмерла людина чи ще дихає. Кидали на воза – та й все. Вранці йдеш до школи, а на  вулиці лежать мертві селяни, накриті газетами.
У середині 1933 р. у нашого тата від голоду почали пухнути ноги. Він сам був підпухлий, з ногами як стовпи . Несподівано отримали посилку з одягом і харчами від тітки Анни, татової найстаршої сестри, яка ще перед революцією 1905 р. виїхала з чоловіком до Буенос-Айреса.
Від тіточки Анни ми отримали також доляри. Потім тато в купував харчі в "торгсині" - то крамниця була така, що влада відкрила, щоб стягнути золото з населення. То була для нас поміч, але дуже коротка. Але й це врятувало нас від голодної смерті.
Не знаю, хто каже, що любив Леніна-Сталіна. Таких, здається, на той час у Києві не було. Всі знали про Голодомор і про їх злочини.
Я вже тоді знала кілька віршів, які висміювали тодішню владу:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
І показує рукою
До колгоспу за мукою.

http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/12/3/140266/
Категорія: Культура | Переглядів: 183 | Додав: vikcentr5203