Театр

Дипломом за оригінальну режисуру та лицедійство у моновиставі «І.К. Карпенко-Карий (Тобілевич), ми, я та сьогодення...» був відзначений її автор, режисер і виконавець, заслужений працівник культури Автономної Республіки Крим Юрій Хропаченко (Людмилов) на фестивалі, що відбувся з 25 по 29 вересня в Кіровоградському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. М. Кропивницького в рамках Всеукраїнського свята театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти».

- Хто ще брав у цьому фестивалі участь? – запитала я  Ю. Хропаченка після повернення в Сімферополь.

- У Кіровоград приїхали мистецькі колективи з Києва, Миколаєва, Черкас. Всього місцеві глядачі побачили на сцені п’єси І. Карпенка-Карого в постановках семи театрів. Наприклад, у виставі «Сто тисяч» режисера Київського академічного театру на Подолі, народного артиста України Віталія Малахова грав народний артист України Богдан Бенюк.

Відкрили фестиваль господарі показом 25 вересня на великій сцені вистави «Хазяїн», постановку якої здійснив головний режисер театру Євген Курман. А наступного дня мені довірили відкрити малу сцену театру своєю моновиставою.  Мені приємно, що її зняла Кіровоградська телекомпанія і згодом показала по обласному телебаченню.

Кіровоградський театр ще називають театром корифеїв. Це перший професійний український реалістичний театр.  Він  створений у 1882 році  Марком Кропивницьким - людиною могутнього таланту: блискучим  актором, режисером-новатором, поетом, композитором, реформатором української сцени. У минулому році до свого 130-річчя його трупа отримала змогу відчути колишню атмосферу залу з трьома ярусами балконів у відновленому за первинним архітектурним проектом приміщенні. У відродженому старому-новому театрі, який очолює заслужений діяч мистецтв України Володимир Єфімов, кожне слово Карпенка-Карого звучало так, ніби написане сьогодні.

- Юрію Вікторовичу, а про що йдеться у вашій моновиставі?

- Я створив її спеціально для цього фестивалю, присвяченого творчості І. Карпенка-Карого, за мотивами  п’єс «Житейське море», «Хазяїн» і «Сто тисяч». Починається вистава, тривалість якої — 1 година 5 хвилин,  з прологу-імпровізації на сцені, де з реквізитів знаходяться гримувальний столик, залізна вішалка з українською вишитою сорочкою і свиткою. Поряд лежить мішок з грішми і мікрофон. А мій головний персонаж – артист Іван з «Житейського моря», переодягаючись перевтілюється в дійових осіб з інших п’єс І. Карпенка-Карого, фрагменти яких пов’язані між собою так, що звучать як один суцільний монолог.

«Ідеш один день. Чия земля? – Калитчина. Ідеш другий – Калитчина, ідеш третій – Калитчина. Серце зупиняється», - говорить Герасим Калитка із п’єси «Сто тисяч».

Сказане ним продовжує Пузир із п’єси «Хазяїн»: «Я не буду панувать. Як їв борщ та кашу – так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем – так і мазатиму, але всю земельку навколо я скуплю».

Завершуються ці два монологи третім – артиста Івана: «Так жалкую, що я не залишився землю святу оброблять, але вже пізно, занадто пізно. Роки артистичної діяльності зробили з мене штучну людину. Але я знаю порятунок: тікать треба звідсіля в справжню життєву пристань, де стеля – небо, а діл – земля...земля...земля...»

Протягом вистави фрагментами звучить пісня Богдана Лепкого «Журавлі» у виконанні американської української співачки Квітки Цісик, а в кінці – моя авторська пісня «Земле моя рідна».

- Що ви як автор хочете сказати глядачеві інсценізацією саме цих творів І. Карпенка-Карого?

- Не можна жити сьогодні лише матеріальними цінностями, гривнею, доларом, російським рублем. Це призведе до загибелі не лише душі, а й тіла. Духовність – найцінніший подарунок людині на цій землі.

- У моновиставі автор уособлює в собі  театр одного актора. Як ви прийшли до цього жанру, де потрібно бути універсалом?

- Я в своєму житті пройшов велику театральну школу. Навчався на акторському факультеті в театрі-студії Київського театру оперети, закінчив режисерський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Працював артистом та асистентом режисера в Кіровоградському  музично-драматичному театрі, головним режисером Львівського  музично-драматичного театру в Дрогобичі, режисером-постановником у Луганському  музично-драматичному театрі і художнім керівником театру-студії «Лицедії». З 1982 року - в Криму: двадцять років був режисером літературно-драматичних і художніх програм у ДТРК «Крим», створив чотири театральні студії, випускники яких нині працюють у всьому світі. вийшла друком моя книга віршів і пісень українською та російською мовами «Той, що проходить планетою Земля». Тоді я і створив свою першу моновиставу під такою ж назвою. Потім – ще дві за власними віршами і піснями «Рядовий країни...» і «Все починається з любові».

В оснащенні їх сучасними технологіями із зображенням на екрані мені допомагає відеооператор Олексій Гусєв. Творчо співпрацюють зі мною: з Києва – артист національного театру музичної комедії Сергій Мельниченко,  з Луганська –художній керівник музично-драматичного театру Михайло Голубович, з Кіровограда – артист і мій духовний побратим, колишній однокурсник Микола Ярошенко, письменниця Антоніна Корінь, тележурналістка Ірина Науменко, з Криму – артист українського академічного музичного театру Микола Бондаревський.

- Ви поставили І. Карпенка-Карого. А які ваші улюблені письменники?

- Леся Українка, Тарас Шевченко, Василь Стус. Зачитуюся романами сучасного українського прозаїка Василя Шкляра «Залишенець чи Чорний ворон», «Ключ».

- Інсценізувати їх будете?

- Мої найближчі плани пов’язані з моновиставою за п’єсами Карпенка-Карого. В листопаді її прем’єра відбудеться в Криму, а потім хочу здійснити з нею гастрольну подорож по Україні в міста Дрогобич, Львів, Коломию Івано-Франківської області, Луганськ, Харків, Одесу.

У минулому році створив новий театр-студію «Людмила» в пам’ять про дружину,  актрису українського театру, яка рік тому пішла з життя. Нині там працює дочка Олена. І це зобов’язує мене бути корисним не лише близьким людям: дітям, онукам, а всім, хто мене оточує, суспільству.

Я нап’юся чистої водиці

З тих джерел, що сили в собі мають.

Господи! Ти збережи криниці

Ті, що нас в дитинство повертають.

Валентина НАСТІНА