В останні роки життя Віри Роїк, Героя України, видатної кримської майстрині української вишивки, починаючи з відзначення її 95-річчя: урочистого вшанування в театрі, персональної виставки в Будинку художника Сімферополя та семінару майстрів декоративно-прикладного мистецтва в Центральному музеї Тавриди, мені часто випадала нагода зустрічатися з нею на різних презентаціях, виставках, у підготовці та відкритті яких вона особисто брала участь. І завжди поряд з нею був Вадим Михайлович Роїк. Знаменита мати і син, відомий у своїй галузі спеціаліст, заслужений працівник транспорту України та Автономної Республіки Крим, удостоєний багатьох державних нагород. Він був президентом Кримського зонального агентства повітряних сполучень, очолював групу радянських спеціалістів під час реконструкції найбільшого на Кубі аеродрому

29 вересня Вадиму Роїку виповнюється 75 років і цей ювілей став для нього ще одним приводом оглянутися на минуле, оцінити здійснене і зазирнути в майбутнє.

- Кажуть, із днів, які запам’яталися вжитті, і складається доля. Вадиме Михайловичу, а які події ви б назвали знаковими для себе?

- Таких подій у мене доволі багато. Почну з того, що в 1952 році я на відмінно закінчив чоловічу середню школу в місті Нєвинномиськ Ставропольського краю, і наша сім’я переїхала на постійне проживання в Сімферополь, де я вступив у технікум залізничного транспорту.

Потім був інститут інженерів траспорту в Дніпропетровську. Перша робітнича посада. Одруження і народження дочки Марини, а згодом – Аліни. Будівництво злітно-посадочної смуги – 2 в Сімферопольському аеропорту, поїздка на Кубу… Всього і не перелічити.

- Ви побували в багатьох країнах світу. Що із того, що ми знаємо про закордон, виявилося міфом, а що – реальністю?

- Багато з того, що говорили в колишньому Союзі про Захід, було правдою. Перш за все різке розмежування в суспільстві між багатими і бідними у слаборозвинутих країнах, нетрі, злиденне населення. А от у більш розвинутих країнах все було по-іншому, і це дуже дивувало.

- Ви супроводжували маму, Віру Сергіївну, в поїздках з колекціями вишивок по країні та за її межами. Що це було для вас самого: синівський обов’язок чи розширення сфери власних інтересів?

- Я просто зрозумів, що настав мій час допомагати мамі в її благородній справі – розвивати традиції української вишивки з урахуванням сучасних потреб і запитів людей, залучення їх до народної творчості. У мами з’явилася можливість прискорити ці процеси завдяки мобільності, тобто переміщення виставки «Український рушничок» по регіонах України за допомогою автомобіля. Таким чином виникло чітко сплановане вишивальне турне. Особисто мені ці поїздки дали дуже багато і перш за все – можливість побачити всю країну, а це, повірте, дорого коштує. По-друге, я зміг набагато глибше пізнати українську народну творчість.

- Як змінилося ваше життя після присвоєння Вірі Сергіївні в 2006 році звання Героя України?

- Моє життя не дуже змінилося. Вся наша сім’я, учениці та шанувальники маминого таланту чудово розуміли, що цю нагороду вона дійсно заслужила титанічним трудом. Та й сама мама ніяк не підкреслювала своїх заслуг, ніяк не змінилася після цієї події, вела попередній спосіб життя, ні при яких обставинах не користувалася своїм новим статусом. Єдине, що змінилося, так це на відкриття її виставок стали обов’язково з’являтися перші особи областей, міст і районів.

- У транспорті важливе значення має управління швидкістю. Як ви самі ставитеся до автомобіля?

- В нинішньому нашому житті автомобіль – це необхідність для кожної людини. Я люблю швидко їздити. На жаль, наші дороги не дозволяють їздити так, як хотілося б, і в багатьох випадках є причиною дорожньо-транспортних пригод навіть для тверезих водіїв. Виникає риторичне запитання: а куди дівається дорожній збір? Ні разу не читав, скільки в рік збирається цих коштів і як вони використовуються. Думаю, було б правильно поставити їх облік на громадський контроль.

- Чим ви нині займаєтеся?

- У зв’язку з віком і своїми фізичними можливостями я, звичайно, вже не можу бути такою енергійною людиною, як раніше. Але думаю, що деякою мірою приношу користь не лише своїй сім’ї, а й нашій країні. Я – директор фірми «Українська родина», що надає ряд послуг населенню. І треба сказати, що ми маємо деякі успіхи в бізнесі. За підсумками 2012 року в загальнодержавному рейтингу підприємств за показником «Сальдо дебіторської – кредиторської заборгованості» в АР Крим ми ввійшли в десятку лідерів. Рішенням оргкомітету Національного бізнес-рейтингу України за особистий внесок у розвиток галузі в серпні цього року я був удостоєний ордена «За заслуги перед Вітчизною».

І, безперечно, найголовніше в моєму житті після смерті мами – це продовження тієї діяльності, якою вона займалася, крім, звичайно, самого вишивання. Ми проводимо виставки вишитих виробів під назвою «Віра Роїк та її учні», презентації книг, присвячених її творчості, вечори пам’яті та інше. У цьому мені активно допомагають мамині учениці Світлана Лавренюк, Галина Дмитрієва, Тамара Бєліч, Євдокія Шеко з Сімферополя, Євгенія Жукова з Джанкоя, а також Всеукраїнський інформаційно-культурний центр, Республіканська бібліотека ім. І. Франка, міські бібліотеки ім. О. Пушкіна, Л. Толстого, І. Котляревського в Сімферополі в особі їх керівників, а також бібліотеки у Євпаторії, Красногвардійському, Нижньогірському, Совєтському, Ленінському та інших районах півострова, музей історії Сімферополя, етнографічний музей і Кримська республіканська організація Національної спілки художників України.

Особливо активно допомагають та організовують різноманітні заходи Олена Плахоцька (бібліотека ім. О. Пушкіна), Олена Устюжаніна (бібліотека ім. І. Франка), Аркадій Вакуленко (ВІКЦ), композитори В’ячеслав Бобров, Дмитро Малий, Лариса Тимофєєва, співаки Орест Мартинів, Федір Марченко, Галина Куберська, поети Данило Кононенко, Ольга Іванова (Сімферополь), Ольга Бондаренко, Олександр Склярук (Євпаторія), Людмила Амельченко (Бахчисарай), Раїса Наумова (Ленінський район), Микола Готовчиков і Сергій Сурмач (Красногвардійський район), Надія Риндич (Нижньогірський район), керівники шкіл №№ 1, 2, 3, 9, 20, 33 у Сімферополі, працівники культури – Юрій Кравченко (Совєтський район) і Тетяна Никифоренко (Джанкой), декан факультету української філології та українознавства Таврійського національного університету ім. В. Вернадського Юрій Прадід і багато інших.

Я дуже вдячний усім, хто активно допомагає мені зберігати і примножувати творчу спадщину Віри Роїк.

- Вадиме Михайловичу, хто ви: боєць за характером чи за необхідністю?

- Думаю, що боєць при певних обставинах, але об’єктивних.

- Які книги ви читаєте? Чи захоплюєтеся, як усі нині, детективами?

- Детективи читаю. Назву з останніх, прочитаних мною, збірник англійських письменників, серед яких – Артур Конан Дойль, Ян Флемінг, Гілберт Честертон та інші. Недавно прочитав новий роман своєї землячки з Лубен Полтавської області Ольги Хало з історії України, у тому числі нашого рідного краю.

- Чи є щось таке, про що ви жалкуєте як про нездійсненне?

- Звичайно, шкодую. Хотів бути дипломатом – не став, пішов по стопах свого дідуся по батьковій лінії, який працював на залізниці. Не хотів займатися політикою, а потрібно було б. Можливо, тоді зробив би щось більш важливе і серйозне для своєї країни.

- З якими почуттями живете нині?

- Дуже люблю бачити щось нове, їздити в різні країни, знайомитися з їх визначними пам’ятками. Це в мене від мами.

х х х

Вадим Роїк часто заходить у Всеукраїнський інформаційно-культурний центр з різних питань, пов’язаних з увічненням пам’яті Героя України Віри Роїк, опублікуванням репортажів і відгуків з експонованих виставок, виданням книг, присвячених її творчості в народному мистецтві вишивки. У своїх діях і вчинках він кожен крок звіряє з совістю і, оглядаючись назад, все зроблене, за його словами, повторив би знову, не допустивши однак багатьох помилок. Здобута життям мудрість, зачарування Батьківщиною, що оновлюється з кожним роком, ще більше посилює його бажання зробити все, щоб людям нашим жилося краще, щоб рідна держава посіла гідне місце в Європі та світі.

Валентина НАСТІНА