Народилася Віра Сергіївна 25 квітня 1911 року у м. Лубни Полтавської області. Вона з’явилася на світ у царській Росії, пережила жовтневу революцію 1917 року, Велику вітчизняну війну, крах СРСР та становлення незалежної України. Змінювалося усе, змінювалася і Віра Роїк – дівчинка з голкою у поколотих пальцях перетворилася на дівчину-артільницю, їй на зміну прийшла жінка-педагог – віртуоз, який володіє понад трьома сотнями технік вишивки. Не змінилося тільки бажання зберегти самобутнє народне мистецтво та любов до вишивки, яка червоною ниткою пройшла крізь усе її життя.

Дівоче прізвище Віри Сергіївни – Сосюро. Коріння батьківської родини йдуть до Запорізької Січі, реєстрового козацтва. Батько Сергій Сосюро був директором заводу в Лубнах. Але у роки сталінських репресій його було заарештовано, і у 1943 році він помер. Місце смерті та поховання досі невідомі. По материнській лінії род Віри Роїк бере свій початок від Яворських, нащадками якого були знамениті Карпо Значко-Яворський, осавул Лубенського полку, та його син Матвій (церковне ім’я Мелхиседек) – ігумен та духовний наставник усіх церков та монастирів Правобережної України. Навіть язик не повертається назвати бабусею цю тендітну, мініатюрну жінку з сивим волоссям, не дивлячись на те, що в неї вже дорослі правнуки. В неї несмішливий гострий погляд. У вигляді непідвладні віку тільки сірі очі, та, дивлячись на 99-річну Віру Сергіївну, легко уявити ту шестирічну Вірочку, якій матуся вперше дала в руки голку. Неймовірно, але тоді та маленька дівчинка, м’яко кажучи, не дуже полюбляла вишивання. Лише чотири роки потому у Віри почав прокидатись інтерес до цього заняття. Немалу роль у цьому відіграв письменник Володимир Короленко, який був частим гостем у родині Сосюрків. Одного разу батько Віри пожалівся Володимиру Короленку, що його донька не хоче бути доброю господинею та не любить вишивати. Тоді маленька Віра вирішила для себе, що вона «ще усім їм покаже». Так вона взялась за голку, щоб зустріти свій десятий день народження у костюмі, вишитому власними руками. Але, нажаль, Володимир Короленко не дожив до цього моменту.

Вчилася Віра багато й охоче. Навчання давалося на рідкість легко. Закінчила полтавську Маріїнську гімназію, займалася у балетній студії. Вчилася на робочому факультеті Полтавського інституту сільськогосподарського будівництва. Успішно працювала у артілі вишивальниць, а у 1963 році закінчила річні курси вишивання, кроїння та шиття Московського навчального художнього комбінату і стала займатися вишивкою, в яку встигла закохатися всією пристрастю дівочої душі.

Саме вишиті її власними руками речі врятували від голодної смерті Віру Сергіївну, її маленького сина Вадима та мати Лідію Еразмівну під час війни. До військкомату рідного міста Лубни Віра як військовозобов’язана прийшла сама, але оскільки в неї була трирічна дитина, у армію її одразу не взяли. Чоловік Михайло Роїк замість того, щоб виїхати в евакуацію зі своїм підприємством, записався у винищувальний батальйон та покинув місто разом з відступаючими частинами. Перед окупацією Віра Сергіївна потрапила під бомбування. Вибуховою хвилею її відкинуло на накрило землею. Декілька тижнів контужена жінка з чималими переломами та пошкодженою правою рукою не могла говорити, місяць нічого не чула. Додому її доставили у гіпсовому «футлярі». Наступні два роки вона практично не вставала з ліжка. Не було сил навіть на маленького Вадима. Щоранку мати Віри входила з дому, а разом з нею зникали роботи, розшиті руками дочки, але продати їх за гроші вдавалося рідко – цінителів прекрасного у ті голодні роки було небагато. Частіше красиві речі міняли на продукти. Цим і виживали. І вижили.

Потім повернулися з фронту брати та чоловік, фронтовий розвідник, який пройшов шлях від Сталінграду до Варшави. Чоловік повернувся ледве живий після численних поранень, теща буквально виходила зятя. Життя потрохи стало налагоджуватися. У Ставропольському краї, куди сім’я переїхала у 1944 році, Віра змогла відновити старовинну вишивку полтавською гладдю та хрестиком, які вивчила ще у Лубнах, працюючи у артілі. Пошкоджена під час війни права рука не стала перешкодою – вона навчилася вишивати лівою. У 1952 році сім’я Роїків переїжджає знову переїжджає. На цей раз до Криму, в теплий сонячний Сімферополь. Понад десять років Віра Сергіївна присвятила навчанню зростаючого покоління тонкостям української вишивки. Адже вишивка – це не просто набір кольорових стібків на тканині. Вона містить код послання, де кожний колір несе у собі зашифровану інформацію.

Паралельно з практичною діяльністю Віра Роїк двадцять років пропрацювала методистом декоративно-прикладного мистецтва у Будинку народної творчості та художньої самодіяльності профспілок. Прекрасний педагог та організатор, вона створила у Криму справжню школу української народної вишивки. За її ініціативою був створений музей декоративного мистецтва народних майстрів та салон живопису самодіяльних художників Криму.

У 2003 році Віра Сергіївна опублікувала автобіографічну книгу «Мелодії на полотні». У знак глибокої пошані у 2006 році майстрині була заснована Міжнародна премія ім. Віри Роїк. Вона єдина українська вишивальниця, яка у 99 років не тільки працює, всупереч суворим рекомендаціям лікарів, а й їздить з власними виставки не тільки в Україні, а й за кордоном.

На закінчення хотілося б процитувати слова Віри Сергіївни Роїк, які можна вважати її життєвим кредо: «Люблю бувати на морі, особливо коли воно штормить. Хвилі намагаються наздогнати одна одну, але це їм не вдається. Таке й моє життя: я прагну залишатися на гребні хвилі та не допустити, щоб хвиля мене зім’яла».