У РИТМІ СОНЯЧНИХ МЕЛОДІЙ

            Пролетіло непомітно літо в ритмі сонячних мелодій і поспішила осінь розсипати свої прикмети кетягами винограду і червоної горобини. У повітрі запахло хризантемами, свіжість хвиль змінилася краплями дощу на обличчях людей, а золото листя переплелося з золотом їхнього волосся. У кожному листку листопаду Ольга Голубєва – жінка, що уособлює в Криму поезію і музику, бачить свого союзника і, заблукавши в ньому зі своїм коханням, не шукає дороги назад.

            Прем`єрою п`яти нових віршів – своєрідних осінніх етюдів і розпочала поетеса свій творчий вечір у літературній вітальні Всеукраїнського інформаційно-культурного центру. Її почуття, немов фарби на полотні художника, довіряють лірі свої потаємні мрії та очікування нової миті, дня і року, а художні образи живуть реаліями середовища, в якому навіть без назв впізнаєш  обриси шумливих міст і пейзажів півострова. Вона, випускниця географічного факультету Таврійського національного університету ім. В.Вернадського, після тринадцяти років екскурсоводом на різних туристичних маршрутах прийшла в літературу з  поетичними рядками захоплення красою та унікальністю кримської природи, які мелодіями її серця зазвучали на сцені, у теле- та радіоефірі в авторському виконанні, ввійшли в репертуар кращих вітчизняних і кримських співаків, у тому числі такого маестро сцени, як Юрій Богатиков.

Музику до більше ста її віршів написали заслужений діяч мистецтв України і Татарстану Сервер Какура, народний артист Росії Валерій Ковтун, інші професійні та самодіяльні композитори, які вийшли в запису на альбомах пісень „Сонячне світло”, „Під сузір`ям кохання”, „Сонце в бокалі”. А у двох із семи записаних на останньому диску „Поки ми любимо” пісень Ольга Голубєва є і автором музики.

Іноді вона створювала римованими рядками сюжетну історію на задану тему до вже готової інструментальної композиції. Мабуть, саме цей досвід і допоміг їй у 2000 році здобути перемогу у відкритому анонімному конкурсі з написання тексту Гімну Автономної Республіки Крим на музику Алемдара Караманова. А спільно з одним із своїх постійних музичних співавторів – Сервером Какурою вона стала лауреатом Всеукраїнської премії „Золота фортуна-98”.

Коли ж її пісенні тексти і вірші, які друкувалися в кримських газетах, журналах „Береги Тавріди”, „Чорне море”, альманасі „Севастополь”, звучали на концертах, у передачах кримського телебачення і радіомовлення, де Ольга в один період вела поетичну рубрику, вийшли друком першою поетичною збіркою „Часи кохання”, читачі відкрили для себе в її ліриці співця кохання зі своїм особливим світом, багато в чому співзвучним з їхнім власним. Ця книга – своєрідний щоденник поетеси, в якому хронологічно з 17-річного віку відображено припливи і відливи її почуттів.

Пройшов час, і О.Голубєва написала не на потребу кон`юнктури, а з власних світоглядних позицій, за покликом історичної пам`яті суспільства і свого серця вірші громадянського звучання. Читаєш, наприклад, її пейзажну лірику, і немов здійснюєш подорож по Криму в різні пори року: по гранітному зап`ястю ріки в Сімферополі, пляжах і тихих гаванях Феодосії, лагідному берегу в Євпаторії, фортеці Судака, у село Углове Бахчисарайського району, де і сьогодні живе її мама – вчителька Лідія Іванівна Казакова.

Об`єднані в другому  збірнику „Я – жінка”, вірші стали основою сценаріїв  численних музично-художніх програм, з якими поетеса виступала на сцені Кримського академічного українського музичного театру, у багатьох містах та установах півострова. Як „почесний кримчанин” з 2001 року вона присвятила свої віршовані строфи іншим володарям цього титулу: Алемдару Караманову, Юрію Богатикову, Анатолію Домбровському, а також багатьом видатним діячам мистецтв Криму – композиторам, співакам, художникам, з якими в неї склалися творчі стосунки і реалізовуються спільні проекти, у тому числі зі створення корпоративних гімнів, зокрема об`єднань „Масандра”, „Втормет” та інших.

Діапазон її творчої діяльності розширюється. Вона працює головним редактором літературно-художнього журналу для дітей і молоді „Червоні вітрила”, веде рубрику „Куточок поетичного перекладу” в газеті „Літературний Крим”. Першим результатом цієї роботи став вихід у 2008 році в її перекладі збірника вибраної кримськотатарської поезії від класики до сучасності „У саду кохання”. Вона вважається однією з найдревніших у літературі тюркських народів. Редактор видання Аблязіз Велієв, який написав до нього передмову, звертає  увагу читачів на те, що більшість віршів О.Голубєва переклала не з порядкових текстів, як часто роблять російські та українські поети, а з мови оригіналу. В результаті вони найточніше відтворюють  зміст обраної нею для перекладу поезії восьми поетів – Ашика Умера, Мустафи Джевхерія, Абдули Лятиф-заде, Бекіра Чобан-заде, Ешрефа Шем`ї-заде, Юнуса Теміркая і його самого. Тільки в одному випадку в неї вийшов конфуз. Коли на презентації книги поетеса прочитала свій варіант перекладу вірша Шакіра Селіма „На Стамбульському узбережжі”, присутній на ній автор зауважив:

- Слова „олмазсиз сатин” тільки за звучанням подібні до російського слова „алмаз”, а значення їх інші: „не зможеш купити”.

- Замінити? – запитала поетеса.

- Ні, не треба, - усміхнувся він.

Це означало, що переклад йому сподобався, хоч у цьому випадку О.Голубєва у самобутній східний колорит додала вкраплення фразеологізму, типового для російської мови: „не купиш за всі алмази світу”. Наочно вона продемонструвала специфіку римування східної поезії, яку порівнюють з пахучим квітником, на вірші А.Велієва „Білий парохід”, який мовою оригіналу прочитав сам автор, а вона – свій російськомовний переклад. За цю книгу, в оформленні якої використано малюнки відомого кримськотатарського художника Раміза Нетовкіна, поетесі присуджено престижну літературну премію ім. Бекіра Чобан-заде.

Через рік аналогічний за обсягом проект у галузі перекладу О.Голубєва реалізувала у збірнику „Слов`янська душа”, в який ввійшли твори восьми українських поетів: класиків – Лесі Українки, Олександра Олеся, Максима Рильського і сучасних – Миколи Вінграновського, Віталія Коротича, кримчан Віктора Гуменюка, Михайла Вишняка та Ольги Бондаренко. У цій роботі, як відверто сказала сама поетеса, вона відкрила для себе Тараса Шевченка – художника, академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв і проілюструвала його картинами книгу.

Поезії з неї декламувала удвох з Михайлом Вишняком: він свої – українською мовою, вона – в перекладі російською. Кандидат філологічних наук, автор монографій з питань українського літературознавства, книги лірики „Все починається з любові”, Михайло Якович назвав творчість Ольги Голубєвої зразком класичної поезії про кохання. В епіграфі та назві своєї наступної,  п`ятої за рахунком книги, вона так і написала:

            Поки ми кохаємо – ми живемо,

            Поки ми кохаємо – ми кохані...

П`ятдесят вміщених у ній віршів про кохання – своєрідний підсумок до власного піввікового ювілею. Їй є що сказати читачу: добірки її віршів надруковані в антологіях російської поезії ХІХ – ХХ століть „Я пам`ятаю мить чудову” (Москва, 2000), сучасних українських поетів „Київська Русь” (Мюнхен, 2003), „Україна. Російська поезія. ХХ століття” (Київ, 2007). Її власні книги видано тисячними тиражами. Знято кліпи до пісень. В одному з них – „Останні квіти” роль  партнера за сценарієм майстерно зіграв її чоловік, заслужений діяч мистецтв АРК, директор асоціації „Російський культурний центр” фонду „Москва – Крим” Михайло Голубєв. Він  артистично декламував вірші, у багатьох рядках яких слухачі впізнавали його самого. За сценографією подружнього тандему спостерігав із залу  син Сергій, студент Таврійського національного університету ім. В.Вернадського, який уже також бере участь у творчій реалізації мами, керівника  Кримського літературного клубу, як технічний редактор друкованих видань і підготовці до випуску наступної весни її нового, шостого збірника поезій.

Ліричні героїні Ольги Голубєвої свято вірять у кохання і живуть ним: мріють, страждають, проводжають поїзди і зустрічають їх знов і знов, відчуваючи себе щасливими.