Ішин Андрій В’ячеславович – проректор Таврійської Духовної семінарії з навчальної роботи, кандидат історичних наук, докторант Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.

ТРАГЕДІЯ «ВІЙСЬКОВОГО КОМУНІЗМУ»: КРИМСЬКИЙ УРОК

Трагедія братовбвичої громадянської війни, трагедія терору, диктатури владного свавілля потребує сьогодні якісно нового наукового осмислення. Це надзвичайно важливий сегмент нашої історичної пам’яті, надзвичайно актуальний урок на всі часи. Бездушне та криваве колесо репресій проїхало як по долям окремих людей, так і по цілим поколінням. І кримська земля серед перших прийняла страшний удар нового „військово-революційного режиму”, в якому відчулися криваві блискавки майбутнього великого терору та голодомору 1930-х рр. (Примітка: на початку 1930-х Крим значно менше потерпів від голодомору, ніж райони Східної України, проте в 1921 році тут загинуло від цієї політики приблизно 100 тис. осіб).

Стан надзвичайно глибокої економічної кризи після евакуації військ П.М. Врангеля (листопад 1920 р.), наслідки страшної посухи літа 1921 року були серйозно поглиблені військово-комуністичною політикою нових влад.

До 1 червня 1921-го року влада півострова зберігала продрозкладку. Вона стягувалася за нереальними цифрами завдань (планувалося стягування продовольчого хліба в розмірі 2000000 пудів, кормового зерна – 2400000 пудів, об'ємистого фуражу – також 2400000 пудів та викликала різкий протест селянства, аж до спроб повстання на Південному березі. У зв'язку з цим важливо додати, що наявні приклади, коли загонами особливих відділів ВНК, крім розкладки, додатково вилучалося продовольство в селян.

Поряд із продрозкладкою найгірше на становищі селянства позначилися нерозв'язаність земельного питання і заборона приватної торгівлі.

Величезною помилкою, на нашу думку, була передача 1134 конфіскованих поміщицьких маєтків у державний фонд і створення на їхній базі радгоспів. Більша частина радгоспної землі навесні 1921-го року виявилася необробленою. Показово, що в той час, коли під радгоспи передали до мільйона десятин землі, приблизно 40 % селян у Криму залишалися безземельними. Кримський представник Наркомнацу З. Булушев у своїй доповіді від 12 травня 1921 року вказав на те, що «сотні заручників, батраків і найбідніших селян змушують працювати в радгоспах... Радгоспи, що є державними органами, мають більше прав для утиску місцевого населення, ніж колишні приватні власники...». У результаті, як виявляється зі звіту КНК, «найбідніше селянство, що сподівалося з приходом Радянської влади одержати у власність землю, розчарувалося і не зрозуміло нашої земельної політики».

Особливо важко на сільському господарстві Криму позначилася заборона приватної торгівлі. Господарство багатьох селян було орієнтоване саме на виробництво товарної продукції, що користувалася попитом на ринку, а товарообмін позбавив цю продукцію ринку збуту. «При політиці, що існувала у

сфері товарообігу і державного регулювання ринку, продукти виробництва Криму не знаходили собі збуту... через заборону приватної торгівлі. Товарообмін не міг подолати кризи», - читаємо в звіті Кримської надзвичайної комісії за 1921-й рік.

Слід також зазначити, що з листопада 1920-го року Кримський революційний комітет взяв твердий курс на націоналізацію промисловості, транспорту, фінансово-кредитних установ. Це також вплинуло на різке скорочення товарообігу.

Характерною рисою воєнно-комуністичного режиму, що встановився в Криму, було також «вилучення надлишків». «Вилучити всі надлишки у всього населення, не торкаючись найбіднішого населення...», - вимагалось у постанові президії Феодосійського повітового ревкому від 22 лютого 1921 року. І.С. Шмельов в епопеї «Солнце мертвых», наводячи розповідь лікаря, так описує процес «відібрання надлишків»: «Абрикосове варення ще стояло... із власних абрикосів... Чотири банки вони цього варення взяли – усе, що було. Усе забрали. Старечі спідниці, нянчині, - і ті взяли... усі градусники в мене відібрали...». І.С. Шмельов наводить також розповідь рибалки: «Усю нашу снасть, доріжки, гаки, баркаси - усе забрали, у комітет, під замок. Накажуть: виходь в море! Робочі чоботи, як на берег зійшли, - відбирають!.. У підвал трьох посадили, - нікуди податися!.. Сьомий місяць крутимося, голодуємо. Що видумали: «Ви, - кажуть, - усе місто повинні годувати, у нас комуна! Присмокталися - годуй! Білужку якось зловили... – видали по шматочку мила, а білужку... у Сімферополь, головним своїм, як подарунок!»

Доцільно зазначити, що відібрання владними структурами у виробника необхідних знарядь праці підтверджується також архівними документами. Так, у наказі Севастопольського революційного комітету від 16 грудня 1920-го року суворо наказувалося «всі хліборобські машини, знаряддя і частини їх, що перебувають нині в розпорядженні ... приватних осіб» передати у відання Севастопольського раднаргоспу.

Цікаво, що конфіскації «надлишків» проводилися в той час, коли, відповідно до свідчення очевидців, «населення жило все надголодь» (деякі від недоїдання втрачали сили), «палива ніякого майже ні в кого не було», «щодня в лікарні привозили людей з відмороженими руками і ногами, із запаленням легень тощо».

Вже в серпні 1921 р. на півострові почався голод, який тривав до літа 1923 року й забрав близько 100 тисяч життів, що становило приблизно 15 % населення Криму на 1921 рік. Через це нещастя 60,1 % селянських господарств залишилися без худоби, приблизно стільки ж – без сільгоспінвентарю, 28,8 % – без посіву і 29,2 % змогли засіяти в 1922-му році тільки по одній десятині. Обстановку ускладнила навала сарани, заливні дощі 1922-го року. Пік голоду припав на березень 1922-го року, коли голодувало 379 тисяч осіб. Нещастя супроводжували небачений розмах бандитизму, епідемія тифу. Російський філософ С.М. Булгаков, який жив тоді у Криму, у своєму щоденнику 11 березня 1922-го року так описував страхіття голоду: «Іноді холоне серце і ціпеніє думка... тепер просто залишатися живим, тобто щодня пити і їсти, серед цих

вмираючих від голоду людей є гріх і злочин... Те, що відбувається навколо щодня, непоправне і непростиме... І як боляче, як прикро за людину!»

Разом з тим, подібний стан справ зовсім не перешкоджав прагненню влади поліпшити своє власне матеріальне становище. Так, у розпорядженні коменданту будинку Ревкому Філатову від 3 грудня 1920 року є вказівки про доставку в поїзд голови Кримревкому Бела Куна великих і малих килимів. Начальником Особливого відділу Криму Міхельсоном було самовільно «вивезено» 220 пудів яблук, навіть «незважаючи на постанову президії Обласкому РКП (б)».

Представник Наркомнацу в Криму М.Х. Султан-Галієв у своїй доповідній записці так характеризував і оцінював політику «вилучення надлишків», що проводилася на півострові: «Однією з неправильних дій Радянської влади в Криму, що лише дезорганізували правильну її постановку, було також так зване вилучення надлишків у буржуазії. Виникнувши і почавшись у Центрі (Сімферополь), воно швидко перекинулося потім у провінцію й у деяких місцях перетворилося на хронічну хворобу. Проводилося воно страшно неорганізовано і нагадувало собою швидше пограбування, ніж «вилучення». Відбирали буквально все – залишали лише пару білизни. Мені самому довелося бути свідком такого «вилучення» в м. Алупці. Всі партійні і радянські працівники були зайняті цією роботою. Установи не працювали. «Вилучення» здійснювались озброєними загонами червоноармійців. Червоноармійці чомусь усі були п'яні... розподіл вилучених речей зроблено також неорганізовано. Наприклад, у Сімферополі татарська біднота, незважаючи на свої страшні злидні (жінки ходять у мішках, босі і напівголі), абсолютно нічого не одержала. А тим часом серед татар дуже багато зроблено вилучень надлишків, аж до подушок і ковдр, що правили їм замість меблів». О.Г. Зарубін і В.Г. Зарубін вказують, що «воєнно-комуністична мораль, заборона на вільне пересування і товарообмін продовжували панувати у Криму щонайменше до осені 1921 року, а рецидиви спостерігалися і пізніше».

Воєнно-комуністична політика не могла не підривати авторитет влади у більшості населення, не сіяти недовіру і часом навіть ненависть стосовно керівників півострова. Становище погіршували незліченні зловживання і відверта сваволя з боку багатьох представників Радянської влади. Так, при проведенні продрозкладки спостерігалися «незліченні зловживання посадових осіб, розкрадання й афери продагентів». Поряд з цим, «окремі червоноармійські загони займалися грабунками і ніхто їх від цього не міг утримати». За розповіддю очевидця, «ввійшовши до міста (Сімферополя – А.І.), солдати накидалися на жителів, роздягали їх і відразу, на вулиці, натягували на себе відібраний одяг, шпурляючи свій подертий солдатський нещасному роздягненому. Бували випадки, що той самий громадянин до чотирьох разів піддавався подібному перевдяганню, тому що наступний солдат виявлявся ще обірванішим і спокушався на більш цілий одяг свого попередника і т. д... В кожен дім увійшов постій червоноармійців. Вони розміщувалися всюди, як в своєму будинку, змушуючи господарів прислужувати їм, вбиваючи всю

живність: свиней, птицю, яких нещасні господарі місяцями вигодовували. З майна все, що подобалося, червоноармійці забирали собі».

Процитуємо також деякі, ніколи раніше не публіковані, архівні документи, що характеризують кримську ситуацію сваволі і беззаконня тих днів. У заяві на ім'я ректора Таврійського університету професори В.І. Лучицький і С.П. Попов вказували: «17 листопада (1920 року – А.І.) близько 1-ї години дня в будинок № 10 по Спаській вулиці, у якому ми займаємо кімнату, з'явилися троє озброєних і зробили обшук, заявляючи, що шукають зброю. Обшук був зроблений і в нашій кімнаті. Після обшуку ними було взято срібний годинник, одну сорочку і карту Криму, що належить Університетові. І замість узятого срібного годинника ними було залишено чавунний. У той же день близько 7-ї години вечора в будинок з'явилося біля 7-ми озброєних людей, котрі зажадали, щоб їм відчинили двері, заявляючи, що вони квартир'єри. Однак, ввійшовши до будинку, вони заявили, що прийшли шукати офіцерів, що переховуються, і зброю і, погрожуючи револьверами, зробили ретельний обшук у всьому будинку. Вони забрали в нас пальто і штани, багато речей було взято ними також в інших осіб, що живуть у будинку (жінок)». Лікар М.А. Щеглова в аналогічній заяві писала: «Доводжу до відома п. Ректора, що вночі з 18 – 19 XI (1920 року – А.І.) у будинок, де я живу, вдерлися двоє в офіцерській формі і два солдати, які під приводом огляду квартири для постою солдатів розгромили всю квартиру і вкрали в мене такі речі: золоту брошку з діамантом, золотий кулон, золотий хрест, годинник дамський, чорну сукню, черевики, теплі рукавички, панчохи, грошей до 1000 керенками і 500 крб. рентою та військовою позикою і до 50.000 врангелівськими грошима...». Відповідно до заяви друкарки Таврійського університету В.Ф. Хонікевич, «18 листопада (1920-го року – А.І.) о 10-й г. вечора в будинок № 25 по Луговій вул. у кв. № 1, де я займаю одну кімнату, вдерлися троє солдатів під виглядом розквартирування військ і пограбували всіх мешканців, у тому числі і мене. У мене вкрадено такі речі: обручка, два золотих натільних хрести, золотий ланцюжок, золотий чоловічий годинник, дві срібні столові ложки, золота медаль, отримана мною після закінчення курсу гімназії, дві великі нові скатертини, дві блузки шовкові, 45 (сорок п'ять) тисяч грошима, з яких 36 тисяч було взято мною в борг, мій паспорт і деякі інші дрібні речі». На особливу увагу заслуговує також скарга видатного краєзнавця Криму, доцента Таврійського університету А.І. Маркевича: «У зв'язку з тим, що університетська квартира по Архівній вулиці, б. № 28 дотепер не звільнена від постою і в ній якоюсь радянською частиною призначено навіть розмістити комуністичний осередок, а в одній з кімнат влаштовувати спектаклі два рази на тиждень, а викладачів Університету ще більш утиснути, уклінно прошу зважити на становище мешканців цієї квартири, позбавлених спокою вдень і вночі. Особливо потерпаю я, тому що, крім неспокою, зазнаю великих збитків. Солдати користуються моїми дровами, самоваром, посудом і т.д., а дружина повинна варити їм обід...». У наказі начальника штабу Керченського укріпрайону Сладкова від 29 грудня 1920-го року зазначалося, що «останнім часом ...часто надходять заяви жителів околиць міста Керчі про самовільне захоплення у них червоноармійцями з різних частин

фуражу і предметів продовольства... Багато військових частин та окремих червоноармійців і військморів, залишаючи інколи займані ними приміщення, дозволяють собі самочинно забирати меблі й інші предмети, що є у квартирах».

З доповідної записки М.Х. Султан-Галієва стає очевидним, що подібні факти не були чимось незвичайним. Автором наводяться такі дані: «Незаконні реквізиції, конфіскації й вилучення стали звичайними явищами. Характерний такій випадок. Після Х-го з'їзду партії (8-16 березня 1921-го року – А.І.) і після опублікування в місцевій пресі всіх промов, статей і прийнятих з'їздом постанов про поступки селянству одного прегарного дня Особливий відділ 4-ї армії здійснив розгін Міського базару в Сімферополі. Розгін чинився відчайдушним і хуліганським чином. Починають стрілянину, публіку ловлять, усе в них відбирають, аж до обручок». З цим повідомленням перегукується «цілком секретна» інформація Євпаторійської надзвичайної комісії: «Тридцятого липня (1921-го року – А.І.) увечері голодна юрба червоноармійців...напала на торговців їстівними припасами, забрали хліб, овочі та фрукти. Таке продовжувалося і другого, і третього дня...».

Показово, що від подібного роду дій часто потерпали самі працівники і службовці радянських органів та установ. Так, у телеграмі, що надійшла в Кримревком, міститься скарга «на свавілля солдатів у проведенні обшуків, реквізиції речей і виселенні з квартир» службовців залізничного відомства. В іншій телеграмі говориться, що «візник... Мудрий категорично відмовився возити пошту... внаслідок того, що в нього радянськими військами забрано коней, вози, збрую та фураж».

Не мнеш впливовим фактором, що реально дестабілізував політичну ситуацію, став безпрецедентний масовий терор, розв'язаний у Криму наприкінці 1920-го року.

Надзвичайно слабо досліджено питання про ініціаторів цього терору. Лідери РКП (б) заперечували свою причетність до його організації. Так, письменник В.В. Вересаєв згадує свою розмову з Головою ДПУ Ф.Е. Дзержинським під час зустрічі у Кремлі 1 січня 1923 року: «...було знищено тисячі людей. Я запитував Дзержинського, для чого все це зроблено? Він відповів:

- Бачите, отут була зроблена дуже велика помилка. Крим був основним гніздом білогвардійщини. І щоб розорити це гніздо, ми послали туди товаришів з цілком винятковими повноваженнями. Але ми ніяк не могли думати, що вони так використають ці повноваження.

Я запитав:

- Ви маєте на увазі П'ятакова? (Усім було відомо, що на чолі цієї розправи стояла так звана «п'ятаковська трійка»: П'ятаков, Землячка і Бела Кун).

Дзержинський ухильно відповів:

- Ні, не П'ятакова.

Він не сказав, кого, але з неясних його відповідей я зробив висновок, що він мав на увазі Бела Куна».

Для вирішення питання про ініціаторів масового терору в Криму, на наш погляд, потрібно в першу чергу звернутися до документів, що свідчать про ставлення лідерів і активних учасників більшовицької партії до масового

терору взагалі. Ці документи свідчать про те, що Ленін, Троцький, не кажучи вже про менш значні фігури, цілком підтримували подібну політику і значною мірою були її організаторами. Як зазначає дослідник С.І. Білокінь, «...ніхто інший, як саме Ленін створив цю страшну машину масового знищення...».

Політика червоного терору своїм корінням сягає в кінець 1917-го року. Повною мірою вона почала проявлятися в 1918-му році. Характерною рисою цієї політики було її ідеологічне обґрунтування, що проводилося найвищим керівництвом РКП (б). В офіційному друкованому органі ЦК РКП (б) – газеті «Правда» – від 25 грудня 1918-го року член Колегії ВНК, а потім голова ВУНК Лацис, повторюючи ідеї Робесп'єра, писав: «Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалу і доказів того, що обвинувачуваний діяв справою чи словом проти Радянської влади. Перше запитання, що ви повинні йому задати, якого він походження, виховання, освіти чи професії. Ці запитання і повинні визначити долю обвинувачуваного. У цьому сенс і «сутність червоного терору». В офіційному органі ВУНК «Красный Меч», у № 1 за 1919-й рік, у статті редактора Лева Крайнього сказано: «Для нас немає і не може бути старих підвалин моралі і гуманності, вигаданих буржуазією для гноблення й експлуатації нижчих класів». Голова Раднаркому В.І. Ленін, виступаючи перед зборами активу московської організації РКП (б) 6 грудня 1920-го року і торкаючись становища в Криму, заявив: «...зараз у Криму 300000 буржуазії. Це – джерело майбутньої спекуляції, шпигунства, усякої допомоги капіталістам. Але ми їх не боїмося. Ми говоримо, що візьмемо їх, розподілимо, підкоримо, переваримо». Примітно, що це говорилося в ті дні, коли масові розстріли військовослужбовців армії Врангеля сягнули найвищої межі. Відповідно до заяви Бела Куна, Голова Реввійськради Республіки Троцький висловлювався більш виразно. Наведемо текст заяви: «Троцький сказав, що не приїде до Криму доки, поки хоч один контрреволюціонер залишиться в Криму; Крим – це пляшка, з якої жоден контрреволюціонер не вискочить, а оскільки Крим відстав на три роки у своєму революційному русі, то швидко підтягнемо його до загального революційного рівня Росії...». Заступник Троцького в Реввійськраді Склянський у своїх телеграмах зазначав: «Війна триватиме, поки в Червоному Криму залишиться хоч один білий офіцер».

Уже базуючись на цих офіційних висловах представників більшовицької влади, можна дійти висновку, що масовий терор у Криму наприкінці 1920-го – в 1921-му роках був явищем цілком закономірним. Підтвердженням того є секретна шифрована телеграма Голови ВНК Ф. Дзержинського від 16 листопада 1920-го року на ім'я начальника Особливого відділу Південно-Західного і Південного фронтів В. Манцева, де міститься наказ про початок операції: «Вживайте усіх заходів, щоб із Криму не пройшов на материк жоден білогвардієць...Буде найбільшим нещастям республіки, якщо їм вдасться просочитися. З Криму ніхто не може бути випущений ...».

Незважаючи на те, що в шифровці не було відвертих вказівок почати масове знищення «класових ворогів», цілком імовірно, що такі вказівки могли бути усними. Побічним доказом даної думки є секретний лист Леніна до членів Політбюро, якого він продиктував 19 березня 1922-го року в зв'язку з опором

вилученню церковних цінностей у місті Шуї Іваново-Вознесенської губернії. Наведемо уривок з цього листа: «У Шую послати одного з найенергійніших…представників центральної влади (краще одного, ніж декількох), причому дати йому словесну інструкцію (вид. нами. – А.І.) через одного із членів Політбюро. Ця інструкція повинна зводитися до того, щоб він у Шуї заарештував якнайбільше…Чим більше представників реакційного духівництва і реакційної буржуазії вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не могли й думати». За чотири роки до того, 10 серпня 1918-го року, Ленін телеграфував у Пензенський губернський виконавчий комітет: «Повісити (неодмінно повісити, щоб народ бачив) не менше 100 явних куркулів (вид. нами. – А.І.), багатіїв, кровожерів…Зробити так, щоб на сотні верст навкруги народ бачив, тріпотів (вид. нами. – А.І.), знав, кричав: душать і задушать кровожерів куркулів».

Отже, на підставі наведених джерел можна зробити висновок, що масовий червоний терор у Криму наприкінці 1920-го – в 1921-му роках був цілком закономірний в умовах більшовицького режиму: він був ідеологічно обґрунтований лідерами РКП (б) і планувався Центром. Метою цього терору було знищення якомога більшої кількості як відвертих, так і потенційних «класових ворогів». Разом з тим, як буде показано далі, жертвами цього терору стали не тільки потенційно небезпечні для нової влади соціальні групи, але й лояльні до неї жителі півострова, що істотно поширило масштаби репресивних акцій. Причиною того стала специфіка і спрямованість роботи місцевих каральних органів, що боролися за посилення свого впливу в системі «військово-революційної» влади.

Операція щодо «руйнування основного гнізда білогвардійщини» почалася з видання 17 листопада 1920-го року найвищим органом влади в Криму – Кримревкомом – наказу № 4 такого змісту:

I

«Усім іноземним підданим, що перебувають на території Криму, наказується в 3-денний термін з'явитися для реєстрації. Особи, що не зареєструвалися в зазначений термін, розглядатимуться як шпигуни і будуть передані судові Ревтрибуналу за всією суворістю воєнного часу.

II

Всі особи, що прибули на територію Криму після відходу Радянської влади в червні 1919 року, зобов'язані з'явитися для реєстрації в 3-денний термін. Ті, що не з'явилися, будуть розглядатися як контрреволюціонери і передаватися судові Ревтрибуналу за всіма законами воєнного часу.

III

Всі офіцери, чиновники воєнного часу, солдати, працівники в установах Добрармії зобов'язані з'явитися для реєстрації в 3-денний термін. Ті, що не з'явилися, будуть розглядатися як шпигуни, що підлягають найвищій мірі покарання за всією суворістю законів воєнного часу».

При цьому в наказі було додано, що особам, котрі з'явилися, загрожує тільки вислання за межі Криму і розподіл за спеціальностями; що ж стосується

контррозвідників, то справи про них будуть передані до Особливого відділу. Практично це означало оголошення амністії. Офіцери, які не служили в контррозвідці, з'явилися на реєстрацію, але виявилися жорстоко обманутими. Тих, хто зареєструвався, відправляли в казарми під варту, а через кілька днів почали знищувати. Тут слід зазначити, що основна маса рядових солдатів і козаків чисельністю до 30 тисяч чоловік, яка пройшла реєстрацію, була етапована на північ для відбудовчих робіт. В І.С. Шмельова в епопеї «Солнце мертвых» є дані про те, що цих солдатів гнали через гори, спочатку роздягнувши майже догола. Кому залишили ковдру, кому лише сорочку. Не важко припустити, що до кінцевого пункту призначення дійти вдалося далеко не всім. Ті, що лишилися в живих, повернулися додому тільки після амністії 1921-го року.

Особливу увагу привертає до себе сам характер терору стосовно колишніх військовослужбовців армії Врангеля. Арештованих розстрілювали, топили в морі, хворих і поранених вбивали прямо в шпиталях, прилюдно вішали. Перед вбивствами мали місце катування. Відповідно до повідомлення берлінської газети «Руль», що грунтувалось на свідченнях очевидців, «партії в 200 – 300 – 500 осіб розстрілювалися пачками з кулеметів, або просто по-звірячому знищувались будьонівцями, що практикувалися в рубанні... На місці страшних розправ чекісти при світлі смолоскипів квапливо ділили здерте зі своїх жертв обмундирування». М.Х. Султан-Галієв також залишив нам опис розстрілів офіцерів: «...розстріли проводилися не поодинці, а цілими партіями, по декілька десятків чоловік разом. Розстрілюваних роздягали догола і шикували перед озброєними загонами. Указують, що при такій «системі» розстрілів деяким із засуджених вдавалося втекти в гори. Зрозуміло, що поява їх голими майже в божевільному стані в селах справляла найнегативніше враження на селян. Вони їх ховали в себе, годували і направляли далі в гори». За приховування та співчуття доброзичливі люди розплачувалися головою. Не дивно, що за подібної «системи» страт деякі залишалися просто пораненими. Їх добивали каменями, закопували напівживими. Пік масових розстрілів військовослужбовців армії Врангеля припав на листопад-грудень 1920-го року. Наступна хвиля репресій охопила колишніх службовців цивільної адміністрації, представників буржуазії, звинувачуваних у контрреволюції селян та ін. Людей знищували не за боротьбу зі зброєю в руках, а просто за походження.

Під час політики червоного терору важливе місце відводилося і розправі з колишніми союзниками – махновцями. Відомо, що 28 жовтня 1920-го року з Повстанської армії Н. Махна було виділено в допомогу Червоній Армії для боротьби з Врангелем Кримську групу в кількості 5 000 багнетів, 5 000 шабель, 16 гармат і 800 кулеметів. Очолив групу С. Каретніков, а її Польовий штаб – П. Гавриленко. Ця група значною мірою забезпечила загальну перемогу Червоної Армії над Збройними Білими силами Півдня Росії. Однак, керуючись телеграмою Махна «Крим ваш і все в Криму ваше», бійці його армії нерідко займалися пограбуваннями. Проте, це зовсім не виправдує тієї безцеремонної розправи над Кримською групою, що мала місце. Наприкінці листопада 1920-го року було заарештовано і розстріляно командуючого групою С. Каретнікова і

начальника штабу П. Гавриленка. 27 листопада М.В. Фрунзе наказував командарму Лазаревичу: «Наказую діяти з усією рішучістю і нещадністю. Усіх, без винятку, махновців, що добровільно здалися, або захоплені у полон, заарештувати і передати в розпорядження Особливого відділу». Одержавши звістку про винищення махновців, Кримська група Повстанської армії під командуванням А. Марченка ранком 27 листопада знялася з позицій біля Євпаторії і з боями почала пробиватися на північ. 5 грудня група А. Марченка з 300 шабель при 15 кулеметах – усе, що залишилося від 10 000 Кримської групи, з'єдналася у Гришинському повіті з основними силами Н. Махна. З Криму вдалося втекти 3 тисячам бійців Повстанської армії. Відомо, що частина уцілілих махновців приєдналася до збройних антибільшовицьких формувань, які діяли тривалий час на території Криму.

Говорячи в цілому про динаміку терору в Криму, необхідно наголосити, що пік розправ припадав на зиму 1920-го – 1921-го років, потім хвиля потроху спадала до кінця 1921-го року. Точну кількість загиблих унаслідок терору не встановлено. Дослідник В.П. Петров упевнений, що «загальне число загиблих перевищує 20 тисяч чоловік, хоча ця цифра не є остаточною». С.А. Усов вважає, що жертв терору було не менше 40 тисяч осіб. М.О. Волошин писав, що тільки за першу зиму панування більшовиків було розстріляно 96 тисяч чоловік – на 800 тисяч усього населення. І.С. Шмельов у свідченні Лозаннському судові стверджував, що розстріляно більше 120 тисяч чоловіків, жінок, старих і дітей. Зустрічається навіть цифра – 150 тисяч. Так чи інакше, але незважаючи на розбіжності дослідників, усі сходяться в одному – терор у Криму мав нечувані розміри.

Характеризуючи склад загиблих, М.Х. Султан-Галієв доповідав у Москву: «...серед розстріляних траплялося дуже багато робітничих елементів і осіб, що залишилися після Врангеля зі щирим і твердим наміром чесно служити Радянській владі. Особливо велику нерозбірливість у цьому відношенні проявили надзвичайні органи на місцях. Майже немає родини, де б хто-небудь не потерпів від цих розстрілів: у того розстріляний батько, у цього – брат, у третього – син та ін.» Дані Султан-Галієва підтверджуються матеріалами слідчої справи № 707/403 про злочини членів колегії Керченської НК: «...із кількості розстріляних – 51-52 % робітників важкої праці та з кількості утримуваних під вартою в комісії – робітників 77 % ».

Було завдано найсильнішого удару і по культурі Криму. На думку М.О. Волошина, з кожних трьох кримських інтелігентів загинуло двоє. Серед страчених виявилися такі відомі представники кримської інтелігенції, як О.П. Барт, О.О. Стевен, Р.Р. Капнист і багато інших.

Здається, можна цілком погодитися з дослідниками, які вважають, що подібні дії влади загострили політичну обстановку в кримському регіоні.

Характерною рисою репресивної політики владних органів на півострові було велике поширення т.зв. кругової поруки. Так, наприклад, у наказі по береговій обороні Кримського сектора і морської Севастопольської фортеці від 28 грудня 1920-го року зазначалося, що «всі поселяни в тому разі, коли в їхньому районі

трапиться якийсь зловорожий намір…зазнають найсуворішої (вид. нами. – А.І.) кари за законом воєнного часу».

Загонами Особливого відділу Чорного й Азовського морів переслідувалися родини тих, хто був причетний до виступів проти більшовиків ще в 1918-му і 1919-му роках. Аналогічно діяла і Сімферопольська міська надзвичайна комісія, на що вказують протоколи судових засідань колегії цієї структури.

Крім цього, органами ВНК у Криму широко використовувалася система заручників.

Поряд із зазначеними факторами на розвиток антибільшовицьких виступів, безсумнівно, вплинуло прагнення нової влади всілякими шляхами поставити під свій тотальний контроль усі сфери суспільної життєдіяльності, придушити будь-яке інакомислення.

Так, у Криму активно реалізовувалися положення першої Радянської Конституції, прийнятої на П'ятому з'їзді Рад 10 липня 1918-го року, відповідно до якої значна частина населення була позбавлена виборчих прав. До цієї категорії Основний Закон відносив осіб, що використовують найману працю, живуть на «нетрудові доходи», а також приватних торговців і посередників, представників духівництва, службовців жандармерії, поліції й охоронного відділення.

Так, 7 січня 1922-го року на ім'я голови Армянського райвиконкому надійшла телеграма такого змісту: «За наявними в Особливому пункті Джанкойської НК офіційними відомостями, голова Перекопської сільради Істомін у той же час є священнослужителем місцевої Перекопської церкви. Зазначене явище, як, безумовно, відоме і райвиконкомові, прямо суперечить Конституції Радянської Республіки. Прошу по можливості, у терміновому порядку повідомити, яким чином громадянин Істомін міг «потрапити» у голови сільради, і в той же час прошу термінового розпорядження про відсторонення його від займаної ним у Раді посади як такого, що не має права не тільки бути обраним, але і не має права голосу на виборах у радянські органи...». 27 травня 1922-го року на засіданні Кримської Центральної Виборчої Комісії було ухвалено: «Визнати неприпустимим надання виборчих прав якому б то не було священику».

Документи свідчать, що в розглянутий нами період уже почався процес позбавлення виборчих прав представників заможного селянства, хоча основна хвиля цього процесу припадає на більш пізній час – з 1926-го по 1936-й роки.

Крім того, фактично була заборонена діяльність усіх небільшовицьких політичних партій (виняток становила лише Єврейська комуністична партія, що ввійшла в грудні 1922-го року до складу РКП (б)). Ще на Восьмому з'їзді партії більшовиків у березні 1919-го року було прийнято таке рішення: «РКП (б) повинна завоювати для себе безроздільне політичне панування в Радах і фактичний контроль над усією їх роботою». Право прийняття всіх основних політичних рішень, у такий спосіб, переходило до партійних органів. Характерно, що заборона некомуністичних партій почала здійснюватися відразу ж після приходу до влади більшовиків у листопаді 1917-го року.

Після зайняття в листопаді 1920-го року Кримського півострова частинами Червоної армії члени деяких партій зазнали репресій. Так, 23-х членів Союзу

російського народу було розстріляно, у тому числі і колишнього голову сімферопольської організації цієї партії М.С. Нагатенка. Членів партії кадетів було відправлено в табори. Головних політичних конкурентів більшовиків – есерів і меншовиків – було вирішено вислати за межі Криму. У матеріалах Кримської надзвичайної комісії прямо відзначається, що сприятливі для керівництва Криму результати виборів у Ради були досягнуті, «певною мірою, лише завдяки своєчасному вилученню антирадянського елементу».

Під аналогічним політичним тиском проводилася в 1921-му році також перереєстрація профспілок, на чолі яких виявилися більшовики. Показово, що вже 16 листопада 1920-го року на засіданні Обласного комітету РКП (б) було визнано необхідним «очищення профспілок від проникнення в професійний рух дрібнобуржуазних елементів». Трохи пізніше, 26 листопада 1920-го року, Кримобласкомом прийнято ще одну постанову, де було сказано: «Призначити для керівництва всією роботою в профспілках Т.т. Ульянова, Кисельова, Нємченка. Узяти всіх меншовиків, що працюють у профспілках, на облік і відсторонити їх від роботи...».

У надзвичайно жорстких умовах опинилися і релігійні організації. Державою було взято твердий курс на адміністративне втручання у справи релігійних конфесій з метою серйозного обмеження їхнього ідеологічного впливу на населення Криму. За даними, що наводяться Р.М. Бєлоглазовим, до 31 грудня 1923-го року на території півострова було закрито 51 молитовне приміщення (з 779 зареєстрованих), значна кількість священнослужителів розстріляна. Згідно з повідомленням газети «Красный Крым», до березня 1925-го року число ліквідованих храмів становило вже 107, причому 26 з них були розібрані під будівельний матеріал.

Украй негативно на відносинах держави і релігійних конфесій позначилася також кампанія з вилучення церковних цінностей, що проводилась у Криму в березні – червні 1922-го року. У цілому з кримських храмів усіх конфесій було відправлено в ДЕРЖХРАН 1 фунт 29 золотників 25 часток виробів із золота, 140 пудів 9 фунтів 70 золотників срібних виробів, 23 золотники 38 часток перлів, 123,25 карата дорогоцінних каменів.

Політика червоного терору, активне впровадження «класових» основ у соціальне й економічне життя, партійний диктат повсюдно сіяли недовіру, страх і найчастіше негативне ставлення з боку значної частини населення до влади більшовиків, що зафіксовано численними джерелами.

«Населення довго жило надією на прихід будь-яких іноземних військ на допомогу, але коли мрії всі були розбиті, то почали помаленьку пристосовуватися до життя під більшовицьким ярмом і упокорилися з духом», - читаємо в розповіді одного з очевидців тих подій. У доповіді «О положении в Крыму» М.Х. Султан-Галієв відзначав: «В усіх почувається якийсь сильний, чисто тваринний страх перед радянськими працівниками, якась недовіра і глибока схована злість». Ці висновки підтверджуються й архівними документами. Так, за даними «інформаційних спостережень» органів Всеросійської надзвичайної комісії за 1921-й рік, «помітне невдоволення на ґрунті поганого харчування і не виконаного обстеження одягу і взуття

робітників...», «робітничі маси...налаштовані вороже», «настрій...населення неможливий».

Таким чином, стає цілком очевидним, що влада більшовиків у Криму в першій половині 1920-х років трималася не на підтримці населення півострова, а на багнетах червоноармійців, які жили «окремою родиною, ні скільки не заражаючись психологією мас».

Ця ворожість призвела до повстанського руху, котрий документи партійних, радянських та репресивних органів називають „політичним бандитизмом” або рухом „біло-зелених”. Боротьба з повстанськими загонами тривала в Криму на протязі кількох років, але особливого трагізму та гостроти набула в 1921 році.