Протягом двох тижнів від 14 до 31 жовтня Docudays UA представлятиме найкращі фільми цьогорічної програми в Автономній Республіці Крим. Мандрівний фестиваль уже вп‘яте знайомить глядачів з роботами талановитих документалістів з усього світу і щороку його географія розширюється. Це і Україна, і Данія, і Польща, і Росія, і Нідерланди. Усього до уваги глядачів – 16 фільмів, серед яких – переможці правозахисного та творчого конкурсу: «Мама померла в суботу на кухні…» режисера Максима Васяновича (Україна) та «Бірма ВЖ – репортаж із закритої країни» режисера Андерса Естергорда (Данія).

У рамках заходу відбудуться дві спеціальні події. Це, по-перше, програма, присвячена темі дитинства, яка була сформована у співпраці з представництвом Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні. По-друге, показ добірки вітчизняної режисерки Олени Фетисової «Україна у фокусі» Новиною сезону є ретроспективи майстрів світової документалістики Сергія Буковського (Україна) та Яцека Блавута (Польща). Серед спеціальних програм фестивалю в регіонах – «Країна різноманіття»: фільми, присвячені подоланню ксенофобії та расової нетерпимості, формування позитивного ставлення української молоді до інших націй і культур. Відкрив п’ятий сезон Docudays UA у Криму фільм «Любіть мене, будь ласка!» Валерія Балаяна про севастопольську журналістку Анастасію Бабурову, яка загинула від кулі російського кілера-нациста.

Герої фільму – друзі й близькі Насті, її колеги, батьки. У стрічці використані справжні відеозаписи російських фашистів, а також музичні кліпи, розміщені на нацистських сайтах. Ці матеріали розкривають справжній масштаб неонацизму в сучасній Росії, де нині офіційно існують 144 зареєстровані організації, які налічують понад півмільйона активних членів.

За словами автора фільму, проблема неонацизму є актуальною не лише для Росії, де точку безповоротності в цьому питанні вже давно пройдено, а для України і, зокрема, для Криму. Саме тому він вирішив показати фільм на цьому фестивалі, щоб показати справжні масштаби проблеми і високий ступінь небезпеки, яку несе з собою неонацизм. Представники цього руху є і в Києві, і у Харкові. Вони живуть серед нас, і саме це стало приводом замислитися над життям, подивитися на світ власними очима, а не через окуляри всім відомого кольору.

Настя, розумна перспективна дівчина, студентка факультету журналістики МДУ, одна з тих небагатьох сміливців, хто кинув виклик дійсності. Такій, яка вона є насправді, а не з рожевих екранів телевізорів. Кар'єру журналістки Настя розпочала в газеті «Известия». Публікувала статті на економічну тематику, та насправді жила громадськими акціями, охоче вирушаючи в найгарячіші точки міста. Роботу в «Новой газете» Настя розпочала 2009 року як позаштатний кореспондент. Її колеги кажуть, що на той момент вона вже як ніхто інший зналася на тематиці руху «коричневих», і навіть день народження святкувала під час мітингу антифашистів. Нова робота була пов'язана з ризиками. Настя постійно змінювала SIM-карти, номер телефону часом не повідомляла навіть батькам. Вона нічого не розповідала їм про свою діяльність і часом надсилала такі дивні мейли, як-от цей, написаний через подвійний інтервал: «Здравствуйте, товарищи родители. Как вы там? Можно, я вас попрошу: любите меня, пожалуйста».

Вона звикла жити в режимі постійної небезпеки, і тепер замість шахів, якими захоплювалася в дитинстві, серйозно займалася східними єдиноборствами. Друзі застерігали, що журналістка грає з вогнем: «Против лома, против пистолета, нет приема». Однак Настя твердила «Зі мною нічого такого не станеться», а якщо хтось питав про порізи на її куртці, коротко відповідала: «Пусте». Так тепер ніхто і не дізнається, скільки насправді разів на неї нападали - з ножем чи револьвером.

Насправді її приваблював не ризик, а можливість перебувати у вирі і впливати на важливі суспільні події. Її духовним гуру став Станіслав Маркелов, людина, яка відверто говорила про небезпеку фашизму.

19 лютого 2009 року вона запізнилася на конференцію щодо перебігу справи Буданова і напросилася супроводжувати Маркелова до метро. Кажуть, якби вона того дня прийшла на захід вчасно, лишилася б жива. Випадковий свідок події у фільмі Балаяна розповідає, що коли вбивця вистрілив у Маркелова, Настя закричала і кинулася на кілера. Той знову вистрілив, цього разу в Настю. Вона померла, не прийшовши до свідомості, у міській лікарні того ж вечора.

Розслідування вбивства й досі триває. Нині затримано двох підозрюваних, молодого юнака і дівчину. Прямуючи до камер попереднього ув'язнення, вони демонстративно посміхаються, жартують і витягують руки у фірмовому нацистському жесті.

Валерій Балаян розповідає, що на всі його вимоги показати фільм по центральним каналам Росії, отримував лише відмови, без жодних роз’яснень. Пояснити це може лише політикою російського керівництва: свідомим замовчуванням однієї з найгостріших проблем країни, а можливо, в недалекому майбутньому і всього світу. З маргінальної вона стає центральною. Єдиним методом поширення правдивої інформації залишається Інтернет та кінофестивалі. З фестивалю Docudays UA він поїде до м. Лейпцига, а звідти до Чехії, Польщі та Голландії, для яких проблема неофашизму також становить велику загрозу. Однак вони, на відміну від Росії, та частково й України, не замовчують її.

Докладніше із програмою регіональних переглядів можна дізнатися на офіційному веб-сайті фестивалю www.docudays.org.ua у розділі «Мандрівний фестиваль»."ВІКЦ"