Народився Микола Федорович 24 червня 1933 року в с. Черванівка Білопільського району Сумської області на Слобожанщині (на той час то була Харківська область).

Його батько, Дубровський Федір Михайлович, походив з заможної та освіченої родини росіянина, а мати, Кондратенко-Щербина Анастасія Артемівна, за своїм родовим корінням – українка, походила з легендарного Щербинівського куріня, який був при війську Богдана Хмельницького в Запорізький Січі та завжди відрізнявся своєю незалежністю.

Майбутні батьки Миколи Федоровича жили поруч та були сусідами. Батько після закінчення сільської школи виїхав у місто, а потім закінчив у Харкові так званий робфак (робочий факультет) і був направлений до Магнітогорська для будівництва металургійного заводу. У 1932 році Федір Михайлович приїхав у відпустку додому до батьків. Там він побачив мою маму і запропонував їй одружитися. Але батьки Федора Михайловича були категорично проти такого шлюбу. Тоді Федір Михайлович взяв за руку свою наречену та повів її до Ново-Петровської сільської ради Білопільського району. У сільській раді вони зареєстрували свій шлюб, а наступного дня молоде подружжя виїхало до Магнітогорська, де Микола Федорович влаштувався виконробом. У лютому 1933 року, коли з’ясувалося, що в молодій родині незабаром має зявитися дитина, мати попросила батька відвезти її на рідну землю, до України, де вона народить дитину. Батько погодився, і мати поїхала в с. Черванівка, де жив її дід Пилип Логвинович Кондратенко. Там вона і довідалася про голод, який забирав все більше і більше людей в селі. У мами було трошки грошей, які вона привезла з Магнітогорська, але й вони скоро закінчилися та й витрачати їх було ніде, їсти було нема чого, дома в них усе позабирали. Дід Пилип був дуже слабий і в березні 1933 помір з голоду. Мати залишилась одна. Листи від батька з Магнітогорська вона не отримувала, а її листи, які вона писала батькові, як потім з’ясувалося, туди не доходили. Від недоїдання мати, яка невдовзі мала народити дитину, ставала все слабкіша і слабкіша, а потім зовсім перестала виходити у двір і злягла. Це помітили дід та баба чоловіка. Бабуся Мотрона не витримала і пішла у двір, але там нікого не було. Вона покликала матір, та ніхто не відповідав. Тоді вона відчинила двері, зайшла в хату і побачила мати Миколи Федоровича, яка дивилася на неї якимись безтямними очима. Баба Мотрона помітила, що нігті на ногах у матері почали чорніти, то була перша ознака початку відмирання живого тіла. А разом з нею, в її утробі помирав ще один живий організм...

Тоді бабуся Мотрона побігла до себе додому і принесла їжу, воду, напоїла, з ложки нагодувала матір, переслала їй постіль і залишилася з нею на ніч. Через кожні дві-три години вона годувала мою матір, поки не прийшов дід Михайло до неї в хату. Так вони по черзі чергували біля маминого ліжка, і таким чином поставили її на ноги. За тиждень мама вийшла на вулицю, де повз дім щодня на цвинтар возили людей, померлих від голоду.

Сама бабуся Мотрона була знахаркою, цілителькою. Вона лікувала людей, вправляла їм руки, ноги, хребти. Навіть тоді, коли лікарі нічого не могли зробити, їй вдавалося вилікувати людей. Люди йшли до неї, і вона їм допомагала. Під час лікування вона виганяла всіх з хати і голосно читала молитви. Деякі молитви Микола Федорович пам’ятає й досі.

Дід Михайло Полікарпович був високоосвіченою людиною, володів кількома іноземними мовами і знав напам’ять майже всю Біблію. Дивно, але дворище родини батька Миколи Федоровича під час колективізації ніхто не чіпав, і нічого в них не забрали ударники та активісти, тоді як з садиби матері Миколи Федоровича забрали абсолютно все.

Коли мати остаточно встала на ноги, дід Михайло та бабуся Мотрона продовжували її підтримувати, а після народження Миколи Федоровича влітку 1933 року, у самий розпал голодомору, саме завдяки їм і мати, і дитина вижили.

У 1934 році до Магнітогорська приїхав батько, Федір Михайлович. Він дізнався, що в Україні голод та вирішив забрати дружину з немовлям до Сум. Батько став працювати техніком-будівельником у відділі капітального будівництва Сумського машинобудівного заводу ім. М. Фрунзе. За три роки, у 1937 році, у маленького Миколи з’явилася сестра Віра, ще за чотири роки розпочалася війна. У вересні 1941 року хлопчик Микола пішов до першого класу, але провчився він там лише один день, бо, коли вступили німецькі частини, школу було закрито.

Після початку війни батько, Федір Дубровського, був залишений в тилу ворога для підпільно-диверсійної роботи. Його дружина стала зв’язною. Однак хтось з місцевих жителів або поліцаїв видав і його, і його дружину. Але батька тоді не було, і німці узяли мати та маленького Миколу, якому було тільки вісім, разом з сестрою Вірою, та повели їх до клуні на розстріл за зв’язок з партизанами. Але фашисти спочатку запитали в матері: «Де Федір?». Мати відповіла, що не знає. Тоді один поліцай почав бити матір. Чотирирічна маленька Віра підбігла до матері та відчайдушно почала її захищати. Маленька дівчинка вкусила поліцая за ногу, але за мить сама впала від приголомшливого удару прикладом автомату по голові. Удар був такої сили, що рана від нього та напади нестерпного головного болю залишилися в неї на все життя. А коли незадовго до смерті Віри Федорівни лікарі зробили їй трепанацію черепа, вони були дуже вражені, бо побачили всередині величезну гематому, з якою Віра жила усе життя. У 2001 році вона померла.

7 березня 1942 року до села прибіг підпільник Анатолій Семенович Зубченко, який сказав матері, що після того, як партизани підірвали нафтобазу в Сумах, її чоловіка Федора було заарештовано, а незабаром німці розправляться і з нею, тому їй з дітьми треба тікати, а партизани їм в цьому допоможуть. Коли стемніло, прийшли партизани, посадили їх на віз та повезли полями на хутори у Червонівську слободу, яка була за 40 км від Сум. Німців там вже не було, бо поблизу проходила лінія фронту. Через великі морози, і мати, і діти обморозили руки й ноги. Потім їх довго лікували, розтирали жиром, їх ледве вдалося врятувати. Свій перший клас Микола закінчив у партизанському загоні у 1942 році.

Слід сказати, що за підрив нафтобази німці стратили батька Миколи, живцем закопавши його у землю. У 1985 році його ім’я було офіційно занесене до списків полеглих за свободу та незалежність нашої Вітчизни на меморіалі вічної слави у м. Суми. Незабаром там має бути відкрито меморіальну дошку пам’яті Федора Дубровського.

За сім кілометрів від Червонівки було село Куянівка. Там був цукровий завод з величезними складами, де працювали військовополонені, на німці навіть проклали туди залізницю, возили туди боєприпаси (снаряди, кулі, ракети тощо).

Щодня до Червонівки на безтарці приїжджало двоє німців. Один ходив по хатах та збирав продути, кажучи: «Матка, млеко, курка, яйко!». Другий же залишався у безтарці коло бідону для молока та ящику для яєць.

Двоє партизанів з числа військовополонених, Микола Крайнов та Олексій Купців, запропонували Миколі піти подивитись по складах, що там є. Вони знайшли місце та навчили хлопчика, де можна пролізти під колючою проволокою. Військовополонені, які працювали на складах, мовчки, пальцем показували на ящик, і таким чином поясняли хлопцю, що та де слід брати. Кожного разу хлопець мав узяти п’ять ракет та від трьох до п’яти обойм патронів. Двоє партизанів завжди страхували Миколу з автоматами. І ось одного разу Микола побачив на складі такий же самий ящик, як і той, що стояв у німців у безтарці. Юнак захотів узнати, що там було. Коли хлопець відкрив його, він побачив звичайне мило, яке разом з горілкою та тютюном було тоді справжнім дефіцитом. Микола вирішив взяти крім ракет та патронів ще й кусок мила, що матері було чим прати. Коли вийшли до яру, ракети та патрони хлопець віддав партизанам, а мило залишив собі, щоб віддати матері для прання. Аж ось один з партизанів помітив, що хлопець постійно підтягує штани, які були чимось обтяжені, та поцікавився, що в нього там. Коли поліз до кишені, то витягнув кусок мила. Партизан запитав: «Хто тобі казав це брати?». А коли партизани прийшли до батька та показали йому це «мило», хлопець запам’ятав той день надовго. «Мило» виявилося толовими шашками, які були дуже чутливими до зовнішніх впливів та могли вибухнути навіть від легкого струсу, вдару або навіть падіння на землю. Коли легендарному командиру партизанського руху Сидору Ковпаку стало відомо, що на складі є шашки, хлопця двічі на день просили лазити, давали спеціальні клунки та ретельно інструктували. 2 вересня 1943 року до села вступили радянські частини. Микола продовжував ходити до початкової школи. Війна підходила до кінця. Німців вже не було, але у селі залишилися колишні поліцаї, які перестрівали та загрожували Миколі, що вб’ють і його, і матір з сестрою, якщо він їх видасть. Тому хлопцеві щороку приходилось ходити у різні школи, які були дуже далеко одна від одної.

У 1946 році він пішов до Терещинської семирічної школи, де закінчив п’ятий клас. Наступний клас через поліцаїв Миколі довелося закінчувати у Боровиківській школі, а сьомий клас він закінчив у 1949 році у Сергіївській семирічній школі, яка була за сім кілометрів від дому. Але і там п’ятнадцятирічного хлопця тероризували поліцаї, тому наступного року йому деякий час прийшлося переховуватися. У 1950 році юнак поступив до Куянівської десятирічної школи Білопільського району Сумської області, яка була при цукровому заводі. Вчителя одразу звернули увагу на математичні здібності нового учня. Шкільний вчитель математики особисто представив Миколу відомому академіку Олександру Несміянову, який зацікавився хлопцем. За його клопотанням по закінченню десятого класу Миколу мали зарахувати до особливого класу для обдарованих дітей при Новосибірському відділенні Академії наук СРСР. Але не судилося хлопцю стати великим математиком, бо в долі на цей рахунок була своя власна думка...

У 1953 році після закінчення Куянівської десятирічної школи Миколу викликали до військкомату для призову до лан Збройних Сил СРСР. Там йому сказали, що забирають до флоту, та видали направлення до Вищого військово-морського училища ім. Фелікса Дзержинського, яке він закінчив у 1958 році за спеціальністю «інженер-електрик». Згідно з розподілом молодих спеціалістів Микола був направлений на Далекій Схід до Владивостоку до відділу кадрів Тихоокеанського флоту, а звідти – до 173-ої бригади Камчатської воєнної флотилії командиром електротехнічної групи ескадреного міноносця «Безслідний». Головними задачами корабля були несення дозору морських рубежів, які прилягають до Камчатки, та виконання бойових завдань у складі пошуково-ударної групи та бойового ядра флоту. Микола Федорович прослужив там два роки.

У 1961 році на корабель прибула група представників Академії наук СРСР. Це було зв’язано з тим, що корабель мав пристрої для розмагнічування та захисту від електромагнітних мін. Група використовувала корабель для експериментально-дослідних цілей, проводила вимірювання стрибків звуку, вивчала канали його розповсюдження та змінювання на різних глибинах тощо. Наступного року Микола Федорович був викликаний до відділу кадрів, де йому було запропоновано перевестись на посаду провідного військового представника до Військового представництва № 1287, оскільки там був закладений перший в СРСР надсекретний, повністю дерев’яний корабель-тральщик проекту «257 ДМ». Цей унікальний корабель був захищений від усіх видів полів, у тому числі електромагнітних, електричних та особливо акустичних, та призначений для виявлення всіх видів зброї під водою. Микола Федорович мав здійснювати координацію всіх робот аж до виходу на бойове чергування. Судно будували майже чотири роки та здали у 1966 році. Старшого лейтенанта Миколу Дубровського було призначено секретарем Державної комісії, яка приймала корабель.

Незабаром до Владивостоку приїхав міністр військово-промислового комплексу СРСР Дмитро Устінов, який сказав Миколі Федоровичу, що є пропозиція направити Вас до Закарпаття для створення там військово-морської промисловості.

Згідно з наказом Головнокомандувача Військово-Морського Флоту СРСР старший лейтенант Микола Дубровський був направлений у якості начальника військового представництва № 1287. Протягом наступних 10 років завдяки капітан-лейтенанту Миколі Дубровському на Закарпатті було збудовано три заводи. Ужгородський механічний завод створював так звані «зони відпочинку» для підводних човнів. У місті Мукачів був створений завод комплектних лабораторій. А новий завод «Ужгородприлад» випускав аналогово-цифрові системи «Октава» - інформаційні машини, призначені для контролю за процесами, які походили на електромеханічних ділянках підводних човнів.

У 1976 році Миколу Дубровського запросили на посаду головного військового представника Сімферопольського заводу «Фіолент». На цьому заводі було спеціальне військове представництво № 979, яке займалося прийомом та випробуванням новітньої військової техніки на кораблях та ракетах. 1 січня 1986 року Микола Федорович вийшов на пенсію у званні капітана І рангу. З 1991 року він займається активною громадською діяльністю. Його обрано головою Кримського відділення Спілки офіцерів України, головою Кримського відділення Всеукраїнського товариства відродження української нації, головою Сумського земляцтва у Криму.

Микола Дубровський нагороджений медалями «60 років визволення України», «Захиснику Вітчизни», «За Батьківщину», «Ветеран Збройних Сил СРСР», «За бойові заслуги», «За воїнську доблесть», «20 років перемоги у ВВВ (1941-1945 рр.)», орденом «За мужність», нагрудним знаком «Партизан України», відзнакою «Офіцерський хрест з мечами». За активну громадську діяльність Микола Федорович має чимало почесних грамот та подяк, зокрема, від Президії Центрального Проводу Руху, Всеукраїнської громадської організації «Наша Україна», ВАТ «Фіолент», Ради Кримської Республіканської організації інвалідів війни та Збройних Сил тощо. Вже майже 45 років поруч з Миколою Федоровичем його дружина, Ніна Павлівна. У них є двоє дітей, син Андрій та дочка Валентина, причому син пішов дорогою батька, закінчивши Вище військово-морське інженерне училище підводного плавання. Зараз він вже на пенсії.

Даючи пораду молодому поколінню, Микола Федорович каже: «Жити треба, якщо розберешся у правді, але правда у кожного своя...».

Побажаймо Миколі Федоровичу довгих років життя!